Наступний тип конфлікту можна визначити як такий, що виник в результаті розпаду системи (падіння держави). Етнічні групи прагнуть посилити свою безпеку, намагаючись встановити політичний контроль над територією держави. Цей тип конфлікту особливо небезпечний, оскільки з падінням держави традиційні механізми стримування насилля, як правило, не діють. Прикладами таких конфліктів можуть бути польсько-український під час Другої світової війни, балканський внаслідок розпаду Югославії, знищення Тутсі невеликою частиною Гуту в Руанді 1994 року.

Розпад політичної системи або падіння держави можуть бути визначені як занепад раніше чинних правил в одній чи кількох ключових ділянках – військовій структурі, фінансовій, політичному представництві. Однією з найважливіших рис держави є право на монопольне використання сили на своїй території. Втрата контролю над територією є ознакою падіння держави. Якщо це стається, то кожна етнічна група, що перебуває на території колишньої держави, використовує право на застосування сили, виходячи зі своїх інтересів і можливостей. Втрата контролю над територією є достатньою, але не завжди необхідною умовою виникнення етнічного конфлікту. Падіння держави може бути спричинене внутрішніми або зовнішніми чинниками. Серед внутрішніх особливе значення має діяльність політичних еліт, гостра політична криза та жорстке протистояння всередині владної верхівки (як у випадку СРСР і Югославії).

До зовнішніх чинників слід віднести порушення політичної стабільності в регіоні чи в світі. Часто це зумовлюється воєнними діями, які прямо, у випадку розширення конфлікту, чи опосередковано, у випадку міжнародних санкцій, впливають на стабільність політичного режиму в окремій країні [25].

Третій тип конфлікту пов’язаний з перехідним характером системних відносин, тобто виходом конфлікту за межі державних кордонів. Його можна визначити як інтернаціоналізований. Конфлікти такого роду особливо небезпечні для регіональної стабільності. Для їх локалізації часто застосовуються гуманітарні інтервенції міжнародних сил безпеки або міжнародних організацій. Іноді до цього вдаються сусідні держави задля захисту етнічних родичів або ж використовують їх як нагоду приєднати територію і населення сусідньої держави. Такий різновид інтернаціоналізованого конфлікту можна визначити як іредентизм. Іредентизм – це протилежність сепаратизму; він також супроводжується насиллям і часто перетворюється на повномасштабні війни (загарбання 1938 року Судетської області Чехословаччини нацистською Німеччиною, спроби Вірменії приєднати Нагорний Карабах 1992 року, багаторазові спроби Туреччини і Греції приєднати Кіпр).

Останній тип конфлікту може бути визначений як міжсистемний. Ініціюють його переважно домінуючі етнічні групи в межах суверенних держав. Конфлікти такого типу набувають форми повномасштабної війни і є предметом аналізу соціології війни і теорії міжнародних відносин.

Форми вияву і динаміка етнічних конфліктів

Динаміка етнічного конфлікту подібна до динаміки більшості групових конфліктів. Тому для аналізу розвитку етнічного конфлікту пропоную використовувати розроблену соціологами загальну модель розгортання групового конфлікту [26]. У ній конфлікт розглядається як процес, що передбачає, як правило, шість етапів.

Загалом можна виокремити передконфліктну ситуацію і власне конфлікт.

Передконфліктна ситуація охоплює 3 стадії: 1) поява суперечностей у групових відносинах (латентний конфлікт); 2) раціоналізація суперечностей і їх асоціація з певною системою цінностей (усвідомлений конфлікт); 3) виникнення напруження, стресів, неспокою, ворожих почуттів у свідомості членів груп (відчутий конфлікт). Ці стадії супроводжуються такими психологічними явищами, як ворожість, негативне ставлення одних груп до інших, суперництво тощо. Домінуюча настанова – ворожість, що є лише психологічним явищем, певним емоційним станом і передумовою конфліктної поведінки. Ворожість не обов’язково виливається в конфлікт і не в кожному конфлікті ворожість є визначальним фактором. Вона може розглядатись як змінна величина, що характеризує конфлікт як соціальне явище.

Коли нагромаджена психологічна напруга виливається у ворожі дії, спрямовані на задоволення власних інтересів всупереч інтересам іншої сторони, або ж на навмисне спричинення шкоди опонентові, тоді конфлікт переходить з психологічного до поведінкового рівня: 4) початок відкритого конфлікту полегшується випадковим чи навмисне спланованим інцидентом. Перехід від психологічного до біхевіорального рівня розвитку конфлікту свідчить про початок власне конфлікту, який розвивається здебільш за висхідною як система дій і протидій; 5) наступна стадія розвитку конфлікту виникає тоді, коли у сторін з’являється бажання нормалізувати ситуацію, що зумовлюється або перемогою однієї зі сторін, або вичерпанням сил учасників конфлікту; 6) останній етап розвитку конфлікту починається від моменту припинення конфлікту і закінчується встановленням нових відносин.

Запропонована модель дає можливість відокремити власне конфлікт від суміжних явищ, які часто супроводжують етнічні відносини, але не становлять суті конфлікту. Найтиповішими формами прояву антагоністичних етнічних відносин вважаються: 1) суперництво як „об’єктивне” змагання групових інтересів. Це комплекс заходів, обраних сторонами для демонстрації своєї переваги на шляху реалізації власних інтересів. Суперництво є своєрідною формою боротьби, але боротьби за визнання, боротьби радше конструктивної і рідко безпосередньої; 2) ворожість як антагонізм, що живиться ворожими почуттями. Ворожість виникає, коли одна зі сторін розглядає іншу як ворога. Ця форма прояву антагоністичних відносин може розглядатись як конфлікт у когнітивному плані. Вона відрізняється від суперництва, оскільки в певних ситуаціях сторона може вбачати ворога серед тих, з ким вона