Уже до середини XIX століття в Донбасі внаслідок особливостей освоєння території, колонізаторської політики царської Росії і створення сприятливих умов для іноземних поселенців сформувалася строката етноструктура. Тут жили українці, росіяни, німці, греки, євреї, татари та представники інших етносів. Однак абсолютну більшість становили українські селяни – вони складали (за 10-ю ревізією 1858 року) 75 %. Великою етнічною групою були представлені росіяни – 13,5 % [8]. Цей регіон стає прикордонною етноконтактною зоною двох східнослов’янських народів: українців і росіян. Тут відбуваються складні міжетнічні процеси, що вплинули на формування особливостей соціально-культурного життя різних груп населення в пізніші періоди.

Однак до середини XIX століття Донбас ще лишався малозаселеним регіоном. Інтенсивний етап освоєння краю розпочався після реформи 1861 року, коли розвиток капіталістичного виробництва спричинив ліквідацію національної замкнутості, внаслідок чого значно зросла рухливість населення. Територія Російської імперії диференціювалася на регіони, інтернаціональні за своїм складом. У цей час розпочинається інтенсивна розробка природних багатств Донецького краю, формування вугільно-промислового комплексу, аграрна колонізація вільних земель.

Виробничо-економічні та соціальні фактори викликали величезні хвилі міграції робочої сили в Донбас. Чисельність населення в цей період тут зростала в п’ять разів швидше, ніж в інших регіонах імперії.

Статистика засвідчує, що саме в післяреформений час, в процесі формування вугільно-промислового комплексу і розвитку капіталістичного сільського господарства, що викликав величезний потік переселенців з інших губерній, було закладено основу сучасної етнічної структури населення Донбасу.

Існував і політичний аспект проблеми залучення робочої сили з регіонів Росії – прагнення імперської влади розчинити „інородців” російським елементом, зросійщити їх і в такий спосіб закріпити за собою національні окраїни.

Відтак на шахтах, рудниках і заводах Донбасу трудився переважно прийшлий робочий люд. В основному це були розорені після реформи 1861 року селяни з центральних регіонів Росії. Це спричинилось до того, що міста ставали російськомовними, а село, як і раніше, говорило українською мовою. Така мовна географія, посилювана політикою русифікації як у дореволюційний, так і в радянський час, проглядається й сьогодні, підкреслюючи своєрідність регіону.

За 48 років, з 1858 по 1906, чисельність населення Донбасу збільшилася на 54,4 % і нараховувала 836094 чоловіка. Мігранти складали 48,6 % приросту населення, тому їх етнічний склад вплинув на динаміку етноструктури регіону в післяреформений період [9].

Аналіз „регіонів виходу” показує, що російські губернії були батьківщиною 46,7 % усіх переселенців у Донбас, з українських губерній переселилося 37,9 % мігрантів, з Білорусії – 0,8 %, з Кавказу – 1,8 %, уродженців інших регіонів нараховувалося 8,4 %. Традиційними районами виходу були Харківська, Курська, Орловська, Таврійська, Полтавська, Чернігівська губернії та область Війська Донського [10]. Близько 40 % мігрантів наприкінці ХІХ століття осідало в містах, що й відбилося на їх етноструктурі.

Усього за переписом 1897 року в Донбасі нараховувалося 30 етнічних груп, що було на 22 національності більше у порівнянні з 10-ю ревізією 1858 року. При всій поліетнічності регіону більшість складали українці – 62,5 %, однак їх частка в загальній чисельності населення знизилася на 12,5 %; особливо це було характерно для промислових районів. Росіян нараховувалося 24,2 %, що було на 10,7 % більше, ніж у середині ХІХ століття. Великими етнічними групами, особливо в Маріупольському повіті, залишалися греки, німці, євреї, татари [11].

Результатом процесів асиміляції природного і насильницького характеру, політики русифікації ставала втрата певною частиною населення етнодиференціюючих ознак. Процеси уніфікації були характерні насамперед для сфер, пов’язаних з господарською діяльністю; стійкіша етнічна специфіка збереглася в одязі, традиціях, мові.

Особливо активно відбувалася взаємна асиміляція росіян і українців, що жили у змішаних селах, а також асиміляція нечисленних етносів, що потрапили в інше етнічне середовище – білорусів, поляків, молдован та ін. Наслідком цих процесів була зміна національної самосвідомості асимільованої частини населення.

Зміна етнічної самосвідомості, будучи явищем вторинним, похідним від об’єктивних умов, залежала від багатьох факторів і безпосередньо була пов’язана і відбивала зміни в інших об’єктивних властивостях конкретних етнічних груп і, насамперед, у мові. Постійне спілкування і взаємодія, мова навчання, адміністрації, суду виробляли так званий суржик, спільний лексичний шар.

Трансформація етнічної самосвідомості у певної частини населення виявлялася в самоідентифікації. Особи змішаного україно-російського походження називали себе „перевертнями” і „суржиками” [12].

У деяких районах Донбасу, в залежності від компактності проживання етносів, встановлювалася не тільки дво-, але і тримовність. Українська мова домінувала в сільській місцевості й у побутовій сфері міста. Міста і промислові селища Донбасу мали строкатий етнічний склад жителів, були „зрусифіковані”, досить віротерпимі і „плюралістичні” (якщо користуватися сучасною термінологією). Чисельна перевага росіян у робітничому середовищі, політика русифікації держадміністрації призвели до переважання російської культури серед робітництва, особливо у виробничому і громадському житті.

Процеси етнічного зближення в післяреформеному Донбасі, їх оригінальність і специфіка описувалися ще сучасниками того періоду, вони завжди були об’єктом пильної уваги вчених і в пізніші часи.

В роки радянської влади двомовність, внаслідок політики русифікації, дедалі більше поширювалась, причому сфера вживання української мови постійно звужувалася. Визначити в Донбасі за мовною ознакою національність у місцевості зі змішаним населенням вже в 1920-х роках було непросто. Документи окружної комісії перепису 1926 року показують, що комісія постійно коливалася, диференціюючи