Футурологічний напрям почав розглядатися як засіб підведення теоретичної бази під практику прогнозування. Відтоді й донині простежується періодизація футуроорієнтованих прогностичних підходів, яка включає три основні етапи: 1) 1960-і – середина 1970-х років; 2) кінець 1970-х – початок 1980-х років; 3) від 1990-х років.

Основною особливістю футурологічних концепцій 1960-х – середини 1970-х років стало ототожнення футурології з науковим прогнозуванням і оформлення її як спеціального наукового напряму в працях „Комісії 2000 року” при Американській академії мистецтв і наук під головуванням Д. Белла, а також у доповідях Римського клубу. Римський клуб було засновано 1968 року з ініціативи італійського вченого А. Печчеї, автора широковідомої праці „Людські якості” (1977 р.), як міжнародну неурядову організацію, не пов’язану з політичними партіями, класами, ідеологіями. Римський клуб об’єднує до ста відомих вчених, управлінців, підприємців, політичних діячів з різних країн світу. Його члени основними цілями своєї діяльності визначили:

· дати суспільству методику, за допомогою якої можна було б науково аналізувати проблеми людства, пов’язані з фізичною обмеженістю ресурсів Землі, бурхливим зростанням виробництва і споживання;

· застерегти людство щодо критичної ситуації, яка склалася у світі;

· визначити для суспільства заходи доцільного управління, досягнення „глобальної рівноваги” [8].

Від початку своєї діяльності Римський клуб переймався вивченням глобальних проблем людства, таких як перегони озброєнь і загроза ядерної війни, засмічення довкілля, виснаження природних ресурсів, зростання народонаселення та нерівності в різних країнах і регіонах тощо. Тривоги членів клубу щодо подальшого розвитку людства знайшли відображення в доповідях „Межі зростання” (1972 р., Д. Медоуз та ін.), „Людство біля поворотного пункту” (1974 р., М. Месарович і Е. Пестель), „Перегляд міжнародного порядку” (1975 р., Я. Тинберген), „Поза межами віку марнотратства” (1976 р., Д. Гарбор та ін.).

У наукових підходах того періоду відбилося усвідомлення людством катастрофічності сучасної цивілізації, зокрема руйнівного впливу на людину техногенного суспільства та небезпеки ядерної війни. Знаковим для тогочасних досліджень є відображення стану фрустрації (краху всіх надій і віри в майбутнє, страху перед майбутнім). Вчені виявили, що в умовах динамічної модернізації традиційні суспільства руйнуються, що у світі відбуваються зміни, які випереджають свідомість, і людині все важче стає адаптуватися до змін. Характерна в цьому контексті праця американського вченого Е. Тоффлера „Футурошок” (1970 р.) У ній всебічно змальовано стрес та дезорієнтацію людини внаслідок великої кількості змін за короткий відтинок історії. Оцінюючи цю книгу, російський філософ П. Гуревич зауважує: „Створивши надмогутню техніку, людина змінила ритм і течію свого життя. І тут справді з’ясувалося, що найголовніша біда – зовсім не дефіцит сировини для виробництва, не руйнація екологічного середовища. Наукова думка прагне відвести ці катастрофи. Кошмар в іншому: психологічні ресурси людини не безмежні. Справа не в тому, що виникає озонова діра чи виснажується нафтова свердловина. І навіть не в тому, що, засинаючи в одній країні, ви можете проснутися зовсім в іншій... Скоріш за все може не витримати людська психіка” [9].

До особливостей футурологічних концепцій кінця 70-х – початку 80-х років можна віднести зосередження дослідницьких зусиль переважно на екологічних проблемах, розробці концепцій та моделей, які відбивають злам світової цивілізації – перехід людства від епохи Модерну до Постмодерну. У той же час було розроблено концепції „нового світового порядку” (Г. Кіссінджер) та постіндустріального суспільства (Е. Тоффлер, З. Бжезинський, Д. Белл, А. Турен).

Римський клуб у той період переорієнтував свою діяльність на глобальні пошуки перспектив виживання людства. Це засвідчують, зокрема, доповіді „Мета для людства” (1977 р., Е. Ласло та ін.), „Енергія: зворотний рахунок” (1978 р., Т. Монбріаль), „Не існує меж освіти” (1979 р., Дж. Боткін, Е. Ельманджра, М. Маліца), „Мікроелектроніка і суспільство” (1982 р., Г. Фрідріхс, А. Шафф). До цього періоду належить і доповідь Римському клубові Б. Гаврилишина „Дороговкази в майбутнє” (1980 р). Доповідь зафіксувала прагнення вчених відшукати шляхи, якими можуть розвиватися різні суспільства, з тим, щоб, за словами японського вченого і політика С. Окіти, „не залишатися застиглими у тенетах вчорашніх поглядів, ідеологій і проблем”.

Доповідь Б. Гаврилишина й досі лишається актуальною. Характеризуючи найвірогідніший сценарій розвитку СРСР, вчений, зокрема, зазначав: „Можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами. Вони прагнули б зберегти свою незалежність протягом кількох десятиліть. Зазнавши радощів і гіркоти такої незалежності, вони, можливо, добровільно створили б більші об’єднання, подібні до Сполучених Штатів Європи або Середньої Азії, водночас відповідно зберігаючи свою культурну самостійність – як у сучасному Європейському Економічному Співтоваристві. Російська республіка також знайшла б своє місце у такій наднаціональній будові, де вона посіла б місце сильного партнера, але лише партнера” [10].

Починаючи з 1990-х років, для футурологічних концепцій стає характерною яскраво виражена філософсько-історична і соціально-політична орієнтація глобального характеру. Серед таких підходів особливо виділяються ідея „кінця історії” Ф. Фукуями, в якій обгрунтовується настання історичного затишшя в майбутньому внаслідок переваги ліберальної демократії на всьому геополітичному просторі, а також ідея „зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтона, яка стверджує, що після