1990 року було підготовлено перший звіт Римського клубу під назвою „Перша глобальна революція”. У ньому привертається увага до:

· участі кожного в пошуках шляхів подолання взаємопов’язаного комплексу сучасних проблем;

· визнання того, що можливість конструктивних змін коріниться в мотивах і цінностях, які визначають нашу поведінку;

· розуміння того, що поведінка націй і суспільств відображає поведінку окремих членів цих суспільств;

· попередження щодо недоцільності очікування відповідей на проблеми від лідерів урядів та необхідності малих, але мудрих рішень, що відображають рівень свідомості мільйонів простих людей;

· забезпечення вимоги, згідно з якою будь-який привілей на індивідуальному чи національному рівні повинен супроводжуватися належною відповідальністю [11].

В останній час для діяльності Римського клубу характерні пошуки альтернативної цивілізації, що знайшло відображення в доповідях „Фактор чотири: подвійний добробут – зменшене вдвічі використання ресурсів” (1997 р., Е. Вайсзекер), „Межі соціальної єдності: конфлікт і розуміння в плюралістичному суспільстві” (1997 р., П. Бергер), „Як ми будемо працювати” (1998 р., Е. Боргіз), „Гуманізм перемагає” (2000 р., Р. Мон), „Інформаційне суспільство і демографічна революція” (2001 р., С. Капиця). Водночас не слід забувати про однополярну спрямованість сучасного процесу глобалізації, в контексті якої неважко зрозуміти, що Римський клуб та подібні організації значно залежать від цього процесу. Т. Кремень з цього приводу зазначає: „Очевидно, що роботи Римського клубу, незважаючи на ряд позитивних моментів, мають на меті приховування кризи розвитку сучасної системи капіталізму на Заході шляхом надмірного підкреслення самих глобальних проблем розвитку людства та їхніх наслідків, уникаючи безперечно необхідного в аналізі глобальних проблем висвітлення причин появи цих проблем та їхнього жорсткого прояву” [12].

Усім трьом етапам притаманне прагнення розвести поняття „футурологія” і „прогностика”.

Останнім часом поняття „футурологія” частіш за все вживається як образний синонім прогностики і прогнозування, що позначає всю сукупність літератури про майбутнє. Загалом у підходах, присвячених опануванню майбутнього, починає домінувати вивільнена від заідеологізованого світобачення науково обгрунтована плюралістична тенденція щодо прогностичних засобів і можливостей. Вона не виключає нетрадиційних, до кінця ще не з’ясованих наукою варіантів. Логіка їх урахування пов’язана з тим, що все, що є на Землі, як зазначає П. Коельо, приховує в собі історію цілого світу: „Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна подивитися на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів – на що б не глянути, завжди можна вловити зв’язок із тим, що має статися. Фактично не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у них, занурюються у Душу Світу” [13].

Важко з цим не погодитись, якщо виходити з узагальненого розуміння плюралістичної картини пошуків майбутнього. Якщо ж присвятимо себе розробці конкретного проекту чи програми політичної діяльності у чітко визначеному сегменті політичного життя, тоді мусимо дотримуватися наявних методології і практики забезпечення науково достовірних розробок, планів, проектів, програм. Поряд з цим, ті, хто прагне прогнозувати розвиток науки, на думку А. Ракитова, „на початку ХХІ століття мають чітко усвідомлювати, що це не стихійний ринковий процес, і що він залежатиме, передусім, від політики держави, позаяк комерційні структури ще не скоро стануть головними споживачами й покупцями наукової продукції”. Державні діячі повинні враховувати, що людство мусить стати на шлях сталого розвитку, а це, в свою чергу, означає, що „механізми ринкової економіки доведеться істотно обмежити, оскільки попит на товари й послуги, який постійно зростає, потребує їх надлишкового виробництва з величезною затратою невідновлюваних природних ресурсів”. А отже названі механізми „несумісні з екологічно й соціально безпечним, самопідтримуваним розвитком” [14].

Головною цінністю для суспільства в майбутньому має стати не доход, а гармонійний розвиток людини, її права, соціальна свобода, висока культура й освіченість. Майбутнє суспільство – це творча спільнота, в якій кожна людина має виконувати свої обов’язки високопрофесійно, з усвідомленням власної місії – забезпечення прагнення суспільства та окремих індивідів до конструктивних змін, формування впевненості в майбутньому, органічне поєднання світових здобутків та національної культурно-історичної традиції. Мусимо повсякчас пам’ятати: хоча майбутнє і не визначає нашого сучасного буття, однак уявлення про нього, поза сумнівом, впливає на дії людей в рамках сучасності.

Література:

1. Столбов В. Правдивая и невероятная история города Макондо, рода Буэндиа и романа „Сто лет одиночества” // Гарсиа Маркес Г. Полковнику никто не пишет: Повесть: Сто лет одиночества: Роман. Пер. с исп. / Послесл. В. Столбова.—М.: Худож лит. 1990.—С. 461.

2. Тахо-Годи А. А. Греческая мифология.—М.: Искусство, 1989. — С. 11.

3. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — М., 1955.—Т. 3. — С. 521.

4. Батыгин Г. С. Метаморфозы утопического сознания // Квинтэссенция: Филос. Альманах, 1991. — М.: Политиздат, 1992. — С. 268.

5. Замятин Е. Избранное. — М.: Издательство „Правда”, 1989. — С. 336 — 337.

6. Див.: Косолапов В. В. Методология социального прогнозирования — К.: Головное издательство издательского объединения „Вища школа”, 1981. — С. 15, 17.

7. Див.: Большой толковый социологический словарь (Collins). Том 2 (П — Я): Пер. с англ. — М.: Вече, АСТ, 1999. — C. 86.

8. Римский клуб // Теория и практика управления. — 2003.- № 3. — С. 3.

9. Тоффлер Э. Шок будущего: Пер. с англ. – М.: ООО „Издательство АСТ”, 2002. — С. 6 — 7.

10. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє / Пер. з англ. Л. Л. Лещенко.—К.: