Суверенітет у термінах неомарксистської школи не є ключовим поняттям, оскільки він стосується політичних і юридичних аспектів. Найважливішою ж рисою світової політичної системи є ступінь економічної автономії, і всі держави вимушені грати за правилами, визначеними міжнародною капіталістичною економікою. Так, представники школи неомарксистської теорії зазначають, що економічно малорозвинені країни перебувають у залежності від більш розвинених, причому економічне відставання не є природним етапом розвитку, притаманним усім державам, а наслідком нерівноправних міждержавних відносин.

Прихильники цього підходу піддають сумніву положення, що суверенітет, як такий, що володіє відносно незалежною політичною логікою, може бути відокремлений від світової економічної системи. Відповідно, суверенітет та розподіл праці є не просто протилежними принципами, але й елементами єдиного політичного та економічного порядку, міжнародної спільноти “вбудованого лібералізму” [5]. Саме суверенітет поступово знищується глобалізацією, оскільки глобальні економічні процеси обмежують спроможність держави визначати та проводити незалежну економічну політику. До певної міри такі обмеження державної автономії існували завжди. Цю точку зору поділяють, в основному, автори, які розглядають світ передусім як глобальну капіталістичну систему. Фактично характеристика, що раніше давалася слабким державам у світовій економічній системі, в епоху глобалізації може бути застосована практично до всіх держав світу.

Провідною засадою конструктивізму (А. Вендт) є постулат стосовно того, що не існує універсальних, раз і назавжди зафіксованих істин або понять. Конструктивісти зазначають, що світ постійно змінюється, і люди самі є причиною цих трансформацій. Багато авторів роблять наголос на зниженні значення територіального фактора та суверенної державності. Так, А. Вендт, говорячи про суверенітет, підкреслює, що він засновується на фіксованому наборі правил, які передбачають певні очікування та розуміння між суб’єктами [6].

На думку вчених-конструктивістів, основні проблеми міжнародних відносин визначаються не інтересами, не силою або владою держав, а нормами та принципами, якими керуються політичні лідери, що їх представляють. Тому суверенітет залежить від культури в широкому розумінні цього слова. Негативні наслідки того, що не існує верховної влади над державами, можуть бути виправлені за допомогою міжнародних режимів, права, норм, економічної взаємозалежності, освіти тощо.

Для конструктивістів суверенітет – це не якась об’єктивно існуюча даність, яка послідовно та неухильно поширює свій вплив у світі. Для них це норма, яка розповсюджується лише тому, що цьому процесові сприяє певний тип міжнародної системи. Норми неформальні, мобільні та пластичні, а міжнародна політика є результатом постійної взаємодії та взаємовтручання міжнародних і національних норм або ідентичностей держав відносно їх ролі та статусу у світі. Цей процес не є однолінійним, оскільки сам тип міжнародної системи не є визначеним назавжди і може зазнавати принципових змін, як це відбулось нещодавно в результаті розпаду біполярної системи. Поширення державного суверенітету не однотипне: він може втілюватися в різних формах.

Що стосується представників французької школи соціології міжнародних відносин (Б. Баді, Р. Арон, Г. Бутуль), то, на їхню думку, принципове значення для аналізу співробітництва держав має вивчення тих змін, що відбуваються у характері взаємодії держав та інших учасників світового процесу. Міждержавне співробітництво, підкреслює Б. Баді, сьогодні вже неможливо аналізувати без урахування тих змін, що відрізняють сучасність від вестфальської системи міжнародних відносин [7]. Держава вже не є не тільки єдиним, але й панівним актором міжнародних відносин. Посилення взаємозалежності та процеси глобалізації спричиняють появу фундаментально нових тенденцій у світовій політиці. Відбувається автономізація діяльності акторів – етнічних, релігійних, культурних, професійних та інших груп, багатонаціональних фірм, представників ринкових, комунікативних, інформаційних та міграційних потоків, а також діаспор, мафіозних кланів, особистостей тощо. В цих умовах державний суверенітет підривається “розщепленням” лояльності індивіда між трьома відносно самостійними сферами – державою, транснаціональними та соціокультурними мережами.

При цьому значним джерелом дестабілізації залишається те, що держава прагне опанувати методи та шляхи співробітництва, притаманні новим міжнародним акторам. У пошуках нових форм легітимності держава все частіше практикує заміщення відносин громадянської солідарності ринковими відносинами, груповими зв’язками, транснаціональною солідарністю. Все частіше, роблячи послаблення щодо групової ідентифікації, йдучи на компроміси у взаємодії з новими акторами, держава активно сприяє руйнуванню головних принципів, що складають основу її легітимності: суверенітету, територіальності, політичного представництва.

З точки зору школи функціоналізму (транснаціоналізму) (Е. Хаас, С. Краснер, Р. Кохен та інші), лише глобальна міжнародна організація спроможна гарантувати мирні відносини між державами, подолавши негативні наслідки національних суверенітетів. Функціоналізм вбачає у міждержавному співробітництві шлях досягнення політичної мети: інтеграції держав у ширшу спільноту через поступове відмирання їхніх суверенітетів. Національна держава розглядається як надмірно вузьке явище, особливо щодо її можливостей упоратися із складними економічними, соціальними й технічними проблемами, які можуть бути вирішені лише на рівні міждержавного співробітництва. Міждержавні відносини мають бути перебудовані у такий спосіб, щоб замість “вертикальної” територіальної закритості були створені дієві “горизонтальні” структури, адміністрації яких були б покликані координувати міждержавне співробітництво в певних сферах. Внаслідок тривалої еволюції відносини між державами стануть настільки тісними, а їхня взаємозалежність настільки високою, що будь-який збройний конфлікт стане неможливим. Міжнародне середовище зазнає глобальних змін, завдяки яким солдати й дипломати поступляться місцем адміністраторам і технікам, відносини між канцеляріями – прямим