Таким чином, основна лінія розподілу щодо трактування поняття державного суверенітету різними політичними школами полягає в існуванні двох теоретичних підходів – формалістичного та сутнісного (або, як це сформулював Дж. Томсон, підходи “державної влади” та “державного контролю” [17]). Перший визначає суверенітет як статус, який надається визнанням, і є постійним, сталим інститутом [18]. Другий підкреслює значення сутності суверенітету, чітко розмежовує політичну міць і правові формальності та вважає суверенітет історично пластичним, таким, що може зазнавати змін.

Водночас, незважаючи на неабиякі розходження різних теоретичних шкіл, у поглядах на державний суверенітет можна виокремити положення, які поділяє більшість дослідників, незалежно від того, в рамках якої школи вони працюють. Це:

· хоча міжнародні відносини за характером залишаються анархічними, можливості їхнього регулювання зберігаються;

· кількість учасників міжнародної взаємодії постійно зростає і включає в себе, окрім держав, міжнародні як урядові, так і неурядові організації, транснаціональні корпорації, різноманітні фірми та асоціації і навіть окремих індивідів;

· виклики та проблеми, з якими сьогодні зіткнувся світ, носять загальний характер, тобто не можуть бути вирішені однією країною чи навіть угрупованням країн.

Важливим моментом, щодо якого оцінки більшості дослідників співпадають, є визнання того, що держави залишаються головними учасниками (акторами) на світовій арені. Наступною групою параметрів, щодо яких не існує особливих суперечок, є мінливість та активність суб’єктів. Сьогодні майже ніхто не заперечує, що за більш ніж триста п’ятдесят років існування вестфальської системи і держави, і система міжнародних відносин зазнали суттєвих змін. Розходження поглядів різних шкіл полягає лише в тому, наскільки держава як інститут змінилася за цей час, наскільки впливовішими стали інші актори, яку роль в трансформації суверенітету відіграють процеси глобалізації. Саме з цих питань, очевидно, й розгортатимуться подальші активні дискусії.

Література:

1. Лебедева М. Мировая политика. - М., 2000. - С. 52.

2. Clark I. Globalization and International Relations Theory. - Oxford University Press, N.Y., 1999 - Р. 29.

3. Morgenthau H. Politics Among Nations: The Struggle for Power and Peace. - N.Y., 1978. - 340 р.; Legro J., Moravcsik A. Is Anybody Still a Realist? // International Security. - 1999. - Fall. - Vol. 24. - No. 2.

4. Политический дискурс: национальный интерес // Полис. - 1997. - №1. - С. 95.

5. Inayatullah and Blaney. Realizing Sovereignty // Review of International Studies. - 1995. - № 21(1). - P. 14.

6. Wendt A. Identity and Structural Change in International Politics - L.: Lapid and Kratichwil, 1996 - P. 41.

7. Badie B. Le retournement du monde. Sociologie de la scene internationale. – Paris, 1992. – P. 146.

8. Scholte J. A. Globalization and Collective Identities. - Hounmills, 1996. - P. 61.

9. Williams M. Rethinking Sovereignty. - London, 1996. - P. 117 – 118.

10. Krasner S. Sovereignty // Foreign Policy. - February. - 2001. - P. 49 – 54.

11. Clark I. Globalization and International Relations Theory. - Oxford University Press, N.Y., 1999 – Р. 47.

12. Бек У. Что такое глобализация. – Прогресс, 2001. – С. 150.

13. Held D. Democracy and Globalization. – Cambridge, 1998. – P. 60.

14. Громыко А. Н., Громыко Ал. Состоится ли “тихая революция” в ООН? // Независимая газета. - 2000. - 22 июня.

15. Ильин М. Стабилизация развития // Полис. - 1999. - №2. - С. 20 – 25.

16. Глобалізація і безпека розвитку. Монографія. / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко та ін.; Кер. авт. колект. і наук. ред. О. Г. Білорус. – К.: КНЕУ, 2001. – 733 с.

17. Thomson J. E. State Sovereignty in International Relations: Bringing the Gap between Therory and Emperical Research. // Intarnetional Studies Quarterly. – 39 (2) – 1995 – P. 230.

18. Axford B. The Global System: Economics, Politics and Culture/ - Cambridge, 1995. – P. 136 – 137.

19. www.politik.org.ua