в російській культурі домінуючим є “теургічний образ живої матерії і живого космосу». Цей космос постає як органічна цілісність, «живий вогонь», самоорганізований простір, живий організм. Відтак, за твердженням О. Панаріна, відбувається «реванш» романтичної російської натурфілософії над класичним механіцизмом. Сучасну епоху дослідник тлумачить як «реставраційну», оскільки, по-перше, вона є постіндустріальною і характеризується екологічними прозріннями, заборонами на нестримний технологічний активізм; по-друге, є посттоталітарною, пов’язаною з культурологічними заборонами на революціонаристські експерименти із суспільством. Від ідеї «реставраційності» О. Панарін і прокладає лінію «реваншу». Відповідно, на думку О. Панаріна, Заходові належить помудрішати, аби визнати своєчасність цієї альтернативи, збагнути профетичний характер російського «традиціоналізму».
Така методологічна настанова знадобилася О. Панаріну не для обгрунтування справжніх альтернатив, які висунула сучасна цивілізація перед людством, а для звичайнісінької апології сучасного російського «історичного реваншу» — через звернення до євразійських контамінацій. На його думку, «євразійський постмодерн за своїм радикалізмом перевершить будь-яку уяву». Адже глобальний цивілізаційний і геополітичний баланс між Сходом і Заходом, як і колись, залежить від Росії. «Сильна Росія за будь-яких перипетій її політики триматиме смолоскип Просвітництва в Євразії. Ослаблення і, тим більше, втрата Росії як політичного суб’єкта світового класу відкриває перспективу прямого зіткнення західного, мусульманського і тихоокеанського світів у боротьбі за переділ ойкумени». Відповідно, О. Панарін впритул підходить до тези С. Трубецького про євразійський (російський) націоналізм: «Сьогодні, як і в інші перехідні епохи в Росії, головне залежить навіть не від того, якими конкретними методами здійснюватиметься модернізація (навіть і вона не є головним пріоритетом у сучасних євразійців. — І. К. ), а від того, ким вона здійснюватиметься — синами чи пасинками Росії».
Беручи на себе сміливість робити прогноз майбутнього стану світу та місця в ньому Росії, О. Панарін грунтує цей прогноз на «гіпотезі інверсійного вибуху — найгострішої реакції на крайнощі та вади нинішнього стану». По-перше, це реакція на крайнощі нинішньої американізації російського суспільства. Відповідно, за О. Панаріним, перша риса майбутнього стану російської політичної культури — її мобілізаційність. По-друге, це реакція на крайнощі нинішньої західницької фази великого кондратьєвського циклу світової історії, яка характеризується зміною фази азіатської на фазу античну, західну. Нинішній рубіж другого і третього тисячоліть є, на думку О. Панаріна, кінцем модерну і настанням нової східної фази світової історії. Проти модерну, мовляв, постають три великі альтернативні ідеї: екологічна, культурної різноманітності й морально-релігійний фундаменталізм. Саме під знаком останньої і буде, як запевняє російський глобаліст, будуватися культурна ідентичність Росії, її ініціатива нового планетарного зрушення. Механізмом, що забезпечить поворот до цієї фази, “стане союз постекономічної людини найрозвинутіших країн світу з доекономічною людиною ще не верстернізованого Сходу. Постекономічна людина позбавить доекономічну людину комплексу неповноцінності (от у цьому й річ! — І. К.), допоможе її соціокультурній реабілітації і легітимації, а доекономічна людина дасть постекономічній масову соціальну базу”. (Базу чого? Нового соціального експерименту в дусі східного фундаменталізму? — І. К.). Така зустріч доекономічної та постекономічної людини відбудеться, зрозуміла річ, саме в Росії, яка, отже, стане на початку XXI століття одним з ініціаторів планетарного повороту.
Слід відзначити, що не всі теоретики російської геополітики поділяють такі прогнози О. Панаріна. Так, К. Сорокін рішуче виступає проти використання прихильниками «російської національної ідеї» крайніх ідеологічних проявів для обгрунтування великодержавного статусу Росії, проти спроб відродити в оновленому вигляді євразійство, західництво та слов’янофільство (наприклад, у вигляді «Росія для росіян»).
Прогнози О. Панаріна, засновані на ренесансі спекулятивного біогеодетермінізму, об’єктивно зближують дослідника з євразійськими, новоімперськими, російськошовіністичними, глобалістськими концепціями, які не мають нічого спільного з пошуками справді прийнятної наукової методологічної бази дослідження сучасних особливостей вияву етнонаціонального чинника, соціокультурних парадигм людського буття.
Аналіз досвіду застосування біогеодетерміністських ідей, аргументів, концепцій і методу в цілому (його назва, на відміну від відомого в науці «геодетермінізму», запропонована нами, є, на нашу думку, більш адекватною тим реаліям, які у своєму впливові на свідомість етнонаціональних спільнот є визначальними) у дослідженні етнонаціональних процесів, і, зокрема, національної свідомості, дає змогу зробити ряд висновків.
По-перше, біологічні та географічні чинники повинні враховуватися насамперед у з’ясуванні впливу довкілля та ландшафту на антропологічні та етногенетичні процеси, формування етнічних стереотипів, етнічної психології, характеру, вдачі, темпераменту, особливості етнічного менталітету тощо.
По-друге, якщо аналіз національної свідомості грунтується на політичній концепції нації, то в етнодержавознавчих підходах має враховуватися, що дія біогеочинників опосередковується насамперед 1) станом свідомості титульного етносу; 2) співвідношенням етнічних спільнот — складових нації — як чисельним, так і культурним; 3) історичним досвідом етнонаціонального буття; 4) етнокультурними традиціями поліетнічного життя тощо.
По-третє, вплив біогеографічних чинників виявляється в етнічних стереотипах (мислення та поведінки) і тому на буденному рівні національної свідомості фіксується, здебільшого, в підсвідомості. Це архетипи свідомості, менталісні особливості, ритміка народних пісень, танців, мови.
По-четверте. На теоретичному рівні національної свідомості роль біогеочинників має бути осмислена у відповідних концепціях розвитку етногенезу, формування нації як поліетнічної політичної спільноти, національної свідомості як системи актуалізованих і сублімованих етнічних і суто національних духовних феноменів, що функціонують і на свідомому, і на несвідомому рівнях.
По-п’яте. На державно-політичному рівні національної свідомості біогеодетерміністський метод певною мірою має бути застосований при виробленні засад етнополітики держави, і особливо зважено (без надмірного натуралізму і водночас ідеологізації) використовуватися для оцінки конкретних ситуацій, пов’язаних з певною фазою етнічного ренесансу, політизації різних етносів, висунення ними економічних, культурних та політичних вимог.
По-шосте. Вироблення геополітики держави та відповідних її пріоритетів у міждержавних стосунках