Реферат на тему:
Геополітичний вимір президентських виборів 2004 року. Спроба політологічного аналізу
Президентські вибори 2004 року і викликаний до них інтерес ще довго будуть для вчених, політиків, широких кіл громадськості предметом глибокого аналізу. Політикам, політологам належить знайти відповіді на питання: які причини привели українське суспільство до такого стану, що його найактивніші представники змушені були вдатися до масштабних акцій протесту, та яким вони бачать вихід із суспільної кризи?
Що це було?
Події, які відбулися в Україні в листопаді – грудні 2004 року, свідчать, за словами З. Бжезинського, про „масовий вилив прагнень до змін, вибух самосвідомості, що зачепив значні частини українського суспільства” [1]. І цей „масовий вилив прагнень до змін”, на нашу думку, лише тією мірою можна вважати революцією, яким його хочуть бачити безпосередні учасники подій. За класичним визначенням, „політична революція – це суспільний рух і переворот, мета яких – повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства” [2]. В. Брюховецький: „Я, крім усього іншого, не вважаю, що це була революція. Це моє бачення. На мою думку, революція відбулася 1991 року. Сьогодні це еволюційний процес. Революція не буває карнавалом... Ми жодного разу Конституцію не порушили, хто так революцію робить? Це було вертепне, карнавальне дійство в багатьох моментах” [3].
„Оксамитові” революції наприкінці 1980-х років, що прокотилися країнами Центральної і Східної Європи, зламали соціалістичний устрій у них. Український сценарій трансформації і набуття незалежності наближається до цих революцій, і альянс екс-комуніста Л. Кравчука з національно-демократичним рухом повністю можна зіставити з східноєвропейськими „круглими столами” [4]. В листопаді – грудні 2004 року протест в Україні відбувся в рамках постсоціалістичного устрою, без зміни його інституційних засад і форм власності. Йдеться скоріш про усунення однієї фракції правлячого класу іншою. Сьогоднішня реальність це підтверджує.
Наголосимо: головна причина масового протесту в Україні мала внутрішній характер і полягала у невідповідності сучасного стану розвитку держави прийнятим у цивілізованому світі критеріям. Цей стан тривалий час характеризувався перманентною кризовою ситуацією, що охоплювала політичну, економічну, соціальну і духовну сфери. В політичній сфері панували апатія і недовіра до владних структур. Передусім тому, що владою на всіх рівнях здебільш оволоділа олігархізована, корумпована управлінська еліта, яка не мала чіткої мети розвитку нації й цинічно ставилася до інтересів громадян. Корупція пронизала владну вертикаль згори донизу, а „зразки” такої поведінки встановлювалися на найвищих щаблях державного управління. В економічній сфері не існувало стратегії інвестиційно-інноваційного розвитку, що призвело до стихійної зміни економічної моделі – від індустріальної до сировинної. У сфері соціальній зростала майнова нерівність, не вдавалося зупинити зубожіння переважної частини населення. Найглибшою була і лишається криза в духовній сфері: спостерігається втрата політичних і соціальних орієнтирів та ідеалів, криза світогляду і смислу повсякденного буття, виникла ідеологія несприйняття існуючої дійсності.
Не менш впливовим був і зовнішній чинник. За твердженнями вітчизняних і зарубіжних (насамперед – російських) ЗМІ, під час виборів розгорілася „остання політична битва” між Заходом і Росією за вплив на Україну. Те, що відбулося в Україні, сприймається як успішніша реалізація технологій політичної стратегії Заходу, яка свого часу була застосована в Сербії, Білорусі та Грузії.
Ця стратегія, спланована і профінансована урядом США при підтримці американських консультантів, соціологів, дипломатів, неурядових організацій, є американським дітищем [5]. Організація „Національний внесок у демократію” (очолювана екс-держсекретарем США М. Олбрайт) якраз і покликана „підривати зсередини суспільство в країнах, що ставлять за мету відносно незалежну перспективу власного розвитку” („Iunge Welt”). Таку кампанію вперше провели 2000 року в Бєлграді, аби забезпечити поразку С. Мілошевича на виборах. Спроба через десять місяців після цих подій провести аналогічну операцію в Мінську успіхом не увінчалась. „Коштуніци в Білорусі не буде”, – заявив тоді О. Лукашенко. 2003 року посол США в Тбілісі Р. Майклз (свого часу відіграв ключову роль у Бєлграді) підготував Грузію і М. Саакашвілі до усунення з посади президента Е. Шеварднадзе.
Операція з штучного створення демократії шляхом застосування громадянської непокори нині настільки відточена, що ця методика перетворилася на керівництво з перемоги на виборах у чужій країні. Схема ця проста як і все геніальне. Спочатку всіляко використовуються труднощі в житті суспільства. Для підриву авторитету правлячого режиму традиційно розділені опозиціонери об’єднуються навколо найавторитетнішого лідера. В його інтересах починають інтенсивно працювати ЗМІ. Вони розповідають, що влада „погана”, а опозиція „хороша”. На наступному етапі готуються за невеликі, але постійно виплачувані гроші активісти, які влаштовують перманентні мітинги і акції непокори як у столиці, так і в регіонах. Зазвичай це молодіжні, переважно студентські організації: в Югославії – „Отпор”, в Білорусі – „Зубр”, в Грузії – „Кмара”. В Україні — „Пора”, а в ідеологічному плані – щедро фінансований зарубіжними спонсорами Центр ім. О. Разумкова. За допомогою сучасних технологій маніпулювання виборцям нав’язується ілюзія реальних змін і реальної участі кожного громадянина в долі нації. Головне – заздалегідь підготувати громадську думку до того, що результати виборів неодмінно будуть сфальшовані. Справедливості ради слід сказати, що недалекоглядна влада ще й підіграла опозиції: вона справді пішла на фальшування підсумків виборів, не кажучи вже про невдале визначення кандидата в президенти від влади – неспроможного стати загальнонаціональним лідером.
Захід дав Росії неприємний, але повчальний урок, показав, що політична боротьба – це не політична гра