Третє. Викорінення корупції. Поки що боротьба ведеться з наслідками, а не з причинами. Системи попередження корупції немає. Ситуація нагадує бурю в тайзі – гуде вгорі, а внизу спокійно. Однак простежується тенденція перетворення політичних розбіжностей на кримінальні справи. Політичні опоненти в багатьох випадках розглядаються як потенційні злочинці.

Четверте. Урядові рішення попередньо глибоко не проробляються, не прогнозуються їх наслідки. Звідси – низька їх ефективність. Проголошені пріоритети не доводяться до політичного завершення; нехтуються правила функціонування сучасної ринкової економіки. Складається враження, що влада перебуває в стані постійної боротьби: реприватизація великих підприємств, ревальвація гривні, обмеження цін на енергоносії, продукти тваринництва, цукор.

П’яте. Обґрунтовану стурбованість викликає те, що й досі влада не заявила про свої стратегічні орієнтири і плани діяльності. Чітка, осмислена стратегія соціально-економічного розвитку не проглядається. Спостерігається сповзання від представницької демократії, яка передбачає розподіл функцій різних гілок влади і збалансовану структуру різних думок, до популізму.

Результати цього проявилися негайно. За підсумками першого півріччя 2005 року зростання ВВП склало 4 % (проти 13,2 % за аналогічний період 2004 року), інфляція – 6,4 %, тоді як на весь рік прогнозувалось 9,8 % [12].

8 вересня 2005 року Президент України В. Ющенко відправив у відставку Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко разом з усім складом Кабінету Міністрів України, а також секретаря Ради національної безпеки і оборони України П. Порошенка і державного секретаря О. Зінченка. 22 вересня новим Прем’єр-міністром призначено Ю. Єханурова.

Можна передбачити, що в недалекому майбутньому уряд зустрінеться з гострими бюджетно-фінансовими проблемами („охолодження” економіки створить труднощі в реалізації програми соціальних виплат), з необхідністю вироблення стратегічного плану модернізації провідних галузей промисловості, переходу економіки на модель індустріального, а не сировинного розвитку.

Безперечно, ці та інші питання актуалізуються напередодні парламентських виборів 2006 року. Головними серед них є: бюджет 2006 року; політична реформа, яка все ще перебуває під великим питанням; пробуксовка в економіці, що загрожує зривом соціальних намірів нової влади.

Визначення геополітичних пріоритетів державної політики – доленосна проблема національних інтересів. На міжнародній арені Україна, зважаючи на її геополітичні характеристики, є помітним державним суб’єктом. За площею (603,7 тис. кв. км) Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. За кількістю населення (47,6 млн. осіб на початок 2004 року) посідає шосте місце в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції. У світовій ієрархії країн Україна перебуває в другому ешелоні як середня за індексом розвитку, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до найбідніших на планеті.

З позицій класичної геополітики українську геостратегію характеризують дві головні парадигми: євразійська та євроатлантична, що зумовлено специфікою геополітичних координат України, її належністю водночас до двох регіонів – Європи та Євразії і, до того ж, її периферійним положенням у кожному з них. Хоча останнім часом дає знати про себе й третя – Чорноморська.

На нинішньому етапі Україна твердо націлилася на входження до європейського світу. Проте крім внутрішньої неготовності до входження в Євросоюз з’явилася потреба визначити своє ставлення до Єдиного економічного простору. А непрості українсько-російські відносини мають бути виведені на рівень добросусідства і партнерства [13].

Характеризуючи відносини України і Росії, слід виходити з того, що їх стабільний розвиток залежить від переведення цих відносин в русло стійкої системи міжнародного співробітництва, міжнародно-правових актів. Після президентських виборів в Україні спостерігаємо стримування і навіть загострення цих відносин. І це, ймовірно, надовго. Проте Росія – наш найважливіший стратегічний партнер. Вона, як один з учасників глобалізаційного процесу, здійснює активну зовнішню політику, має досить потужний експортно-енергетичний потенціал, посідає належне їй місце в трикутнику геополітичних інтересів США – ЄС – Росія. Як для США, так і для Євросоюзу Росія є значимим геополітичним партнером. Щоб відчувати себе на рівних з США, „ЄС зацікавлений у суттєвому поглибленні партнерства з Росією і за жодних умов не піде на те, щоби природна увага до нашої держави здійснювалась за рахунок згортання співробітництва з Російською Федерацією, та й нам це не потрібно” [14]. Від нормалізації відносин України з Росією залежать і наші реальні зрушення в євроінтеграційній стратегії.

У політичній сфері відносини України і Росії визначатимуться дотриманням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Росії (підписаного у травні 1997 року), інших договірних зобов’язань.

Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справляє внутрішньополітична ситуація у самій Росії. РФ, з обранням В. Путіна президентом, вступила в нову смугу свого розвитку. Особливість цього етапу полягає в прагненні нинішнього президента Росії відновити сильну централізовану федеративну державу, яка б відігравала роль одного з „полюсів сили” в геополітичній структурі світу. Вибори до Державної Думи (грудень 2003 року) показали, що, зміцнивши свої позиції в парламенті, російський президент визначатиме й реалізовуватиме магістральні напрями внутрішньої і зовнішньої політики.

Якою буде доля українсько-російських домовленостей останнього часу? Йдеться, зокрема, про спільні проекти в літакобудуванні, ракетній і космічній техніці. Що буде з російською власністю і капіталом в Україні? Чи не зміниться статус російського Чорноморського флоту в Севастополі? Як ставитиметься Україна до Єдиного економічного простору? І як реагуватиме Росія на прагнення України бути в Євросоюзі і НАТО?

Поряд з цими є і „застарілі” проблеми, які тривалий час не розв’язуються [15]. Перша з них пов’язана з державним кордоном. На