Європейському Союзові певний час буде не до нових членів. У цій ситуації нашій державі „є смисл спробувати запустити перспективні економічні проекти, зуміти переконати Європу, що Україна, власне, вигідний, корисний партнер з привабливими ринками. Поки Європа буде обирати свій шлях, Україна могла б (якби зуміла) закласти економічний фундамент під свою можливу подачу кандидатури” [18]. При цьому слід мати на увазі, що, за даними опитування, проведеного Єврокомісією у червні 2005 року, лише 45 % громадян країн Європейського Союзу підтримують вступ України до ЄС. Найбільше прихильників інтеграції України в Євросоюз (66 %) у країнах, що приєдналися до організації 2004 року. Приєднання України до ЄС в Польщі підтримують 76 % громадян (15 % проти). У країнах, які стали членами ЄС раніше, прихильників євроінтеграції України 41 %. Найбільше противників в Австрії – 69 % (підтримують 18 % австрійців).

Відносини України з НАТО визначені її участю у Програмі „Партнерство заради миру” (Індивідуальну програму партнерства України з НАТО було схвалено навесні 1996 року) і Хартії про особливе партнерство, підписаній 9 липня 1997 року в Мадриді. Динаміка цих взаємин суттєво знизилась наприкінці 1990-х років у зв’язку з кризою в Югославії. Владні структури України, політичні сили всіх спрямувань засудили бомбардування югославської території. Щоправда, вони виявили різні підходи до взаємовідносин з Альянсом у майбутньому. З процесом врегулювання югославської кризи, зменшенням її гостроти відносини України з НАТО почали повертатися в попереднє русло. Україна виявила прагнення взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах і в Проекті створення європейських сил швидкого реагування. Наприкінці травня 2002 року Рада національної безпеки і оборони України ухвалила рішення про початок процесу, метою якого є вступ України в НАТО.

Довідково

Північноатлантичним договором, підписаним у Вашингтоні 4 квітня 1949 року, засновано Альянс (НАТО), покликаний забезпечити колективну оборону його членів. Державами – членами НАТО є Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія. На Празькому саміті НАТО (листопад 2002 року) було оголошено про офіційне запрошення до Альянсу семи нових країн: Словенії, Словаччини, Болгарії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії. У квітні 2004 року ці країни стали його членами, який налічує нині 26 країн. Генеральним секретарем НАТО є Я. де Хооп Схеффер.

На Празькому саміті на засіданні комісії НАТО – Україна прийнято два документи: План дій НАТО – Україна і Цільовий двосторонній план дій. Цільовий двосторонній план дій було підтверджено і на Брюссельському саміті (лютий 2005 року) Україна – НАТО. Сподівання, що в Литві на засіданні комісії Україна – НАТО 21 квітня 2005 року буде вирішено питання про визначення дати вступу України до Альянсу не справдилися. За словами Я. де Хоопа Скеффера йдеться про початок інтенсивного діалогу України і НАТО як першої стадії підготовки України до вступу в Альянс.

Водночас в Україні склалося інертне, часто негативне ставлення не лише політичних сил, різних владних структур, а й значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, що суттєво ускладнює реалізацію плану. Як свідчать комплексні соціологічні дослідження, проведені у травні 2005 року Центром ім. О. Разумкова і Київським міжнародним інститутом соціології, 55,7 % населення – проти інтеграції країни в НАТО. І лише 22,1 % – за [19]. На першому місці серед основних страхів противників НАТО – „це може втягнути Україну у військові дії НАТО”, на другому – що „це потребуватиме значних додаткових коштів”, далі – „в Україні хазяйнуватимуть іноземці й зарубіжний капітал” і, нарешті, – „вступ України до НАТО зіпсує стосунки з Росією”.

Як наслідок, при виборі бажаного формату співіснування з НАТО, який найбільше відповідав би інтересам України, майже половина її громадян визнала за краще обрати нейтральний, позаблоковий статус країни. Як приклад наводять Швейцарію і Австрію. Ці країни, виходячи з історичних традицій, можуть дозволити собі дотримуватись нейтралітету. Справедливості ради треба визнати, що лише Швейцарія може вважатися справді нейтральною державою. Об’єктивно Україна не може дозволити собі розкоші бути поза рамками тієї чи тієї структури безпеки. Балачки про нейтралітет (позаблоковий статус) в умовах, коли українська держава практично ніяк себе не убезпечила від зазіхань ззовні, навряд чи мають під собою грунт. Гарантії безпеки, надані Україні п’ятьма ядерними державами (США, Росія, Велика Британія, Франція, Китай) 1995 року, виявились декларативними.

Початок ХХІ століття поставив перед державною владою дилему: або узгодити свій стратегічний курс з настроями співвітчизників, або переконати громадян у доцільності поглиблення співпраці з Північноатлантичним Альянсом. Процес євроатлантичної інтеграції стримується не тільки з власне українських причин. Переведення НАТО на глобальну структуру безпеки продовжується, і сталося так, що для країн – членів Альянсу нині процеси нормалізації в Афганістані, Іраку, „близькосхідний діалог” видались пріоритетами вищими, аніж „українське питання”.

У цьому контексті має розглядатися проблема поглиблення зв’язку між США та Україною. На нинішньому етапі США визнали Україну рівноправним стратегічним партнером. Уряд США заявив, що буде скасовано обмеження в торговельних відносинах, спрощено візовий режим для громадян України. В геополітичній схемі Вашингтона Україна потрібна як засіб послаблення зв’язків Росії з ЄС, якщо вони загрожуватимуть американській гегемонії.

Безумовно, швидкість європейської і євроатлантичної інтеграції України залежать, насамперед, від зміцнення демократичних засад українського суспільства, розвитку ринкової економіки. Україна має багатющі надра, найродючіші в Європі грунти, потужний виробничий, науковий, кадровий