його інститутів – політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних ЗМІ тощо. Однак на сьогодні ці інститути ще не стали фундаментом для проведення назрілих змін, бо не набули достатнього досвіду роботи в умовах демократії, а значна частина їх учасників ще не позбулася тоталітарної свідомості. Такі обставини пригальмовують трансформаційні процеси.
Проблемі подолання політичного відчуження як передумови формування громадянського суспільства присвятила свій виступ кандидат політичних наук Галина Зеленько. На її думку, наша специфіка така: 1) проблема формування громадянського суспільства постала перед Україною тоді, як на Заході такі суспільства давно сформувалися й успішно діють; 2) формування інститутів громадянського суспільства набуває характеру „відвойовування” громадськими організаціями і політичними партіями певних сфер компетенції у держави; 3) Україна активно залучається до процесів глобалізації, а в цих умовах роль держави як арбітра об’єктивно зростає; 4) в країні посилюється соціальна диференціація, відтак виникає необхідність державного регулювання суспільно-політичних та економічних процесів. Отже, „наше суспільство має виконати завдання, які ніби суперечать одне одному: відвоювати численні повноваження у держави, щоб набути рис громадянського, зберігаючи при цьому регуляторні повноваження держави”.
Г. Зеленько, як і інші учасники дискусії, вважає, що такі складні завдання виконати непросто – насамеред тому, що у нас „кволі” політичні партії та громадські організації, хоч їх налічується дуже багато. Так, членами партій є тільки два відсотки населення. Причому партчленство часто формальне. Психологічно, за своїми інтересами та орієнтаціями, насиченістю життя політичними контактами партійці мало чим відрізняються від пасивної частини населення. Спостерігається свідоме відсторонення громадян від політичних дій. Вони не відчувають власної причетності чи можливості контролю за рішеннями владних органів. Відтак громадянське суспільство стає категорією віртуальною.
І все ж, на думку Г. Зеленько, ситуація не безнадійна. Політичне відчуження подолати можна. Для цього слід використати, зокрема, ресурси інституційної та процедурної адаптації. Процес формування громадянського суспільства та інтеракції держави має відбуватися синхронно. В ідеалі громадянське суспільство ніхто не будує, воно розвивається самостійно. Однак у перехідних суспільств немає ні часу, ні засобів, аби чекати, що все станеться самоплином. Якщо в Україні цей процес набуде характеру реалізації науково виваженої і обгрунтованої політики, а не звичайного компромісу політичних сил, досить часто спрямованого на задоволення корпоративних інтересів, тоді спостерігатимемо формування механізмів суспільного саморозвитку.
Чи не кожен учасник семінару так чи інакше торкався ролі засобів масової інформації в розвитку громадянського суспільства. Кандидат історичних наук Юрій Ганжуров присвятив цій проблемі свій виступ цілком. Формування громадянського суспільства, зазначив він, передбачає законодавче забезпечення інституту незалежної преси, посилення ролі ЗМІ в структуризації основних складових громадянського суспільства, зокрема в підвищенні політичної культури громадян, формуванні цивілізаційної системи цінностей і норм суспільної моралі.
В громадянському суспільстві ЗМІ діють, „як колючки на тілі політичної влади” (Дж. Кін); „комунікативна влада створює систему доказів, яку в демократичній правовій державі адміністративна влада навряд чи наважиться ігнорувати” (Ю. Хабермас). Це – на Заході. У нас же преса, на переконання Ю. Ганжурова, „умовно незалежна”. „Контент-аналіз формально вільних від впливу владних структур каналів масової комунікації доводить їх заангажованість, залежність від недержавних суб’єктів, чиї інтереси часто-густо не співпадають з гуманістичними цінностями демократичного суспільства”.
ЗМІ, як відомо, вважаються, і не без підстав, „четвертою владою”. Але така норма ніяк не закріплена законодавчо. Йдеться не про права, обов’язки та відповідальність журналіста – вони так або інакше зафіксовані в законодавсті. Маються на увазі, наголошує вчений, правові межі журналістики як „четвертої влади”, межі її „владних повноважень” у суспільстві, у відносинах з громадянами, державними та недержавними інститутами, неінституційовними структурами та численними підсистемами суспільства.
Церква як інститут громадянського суспільства – тема повідомлення доктора політичних наук Миколи Рибачука. Релігійні доктрини та релігійні інститути, зазначив професор, безпосередньо впливають на політичні процеси в будь-якій сучасній країні. Тим часом взаємодія Церкви з суспільством – явище складніше, ніж її взаємодія з державою.
Роль Церкви в процесі становлення громадянського суспільства в Україні досить амбівалентна. З одного боку, фіксується значне збільшення кількості релігійних організацій, розширення зон їх присутності в різних соціальних сферах, поглиблення діалогу з суспільством, змінюється парадигма державно-церковних відносин – від доброзичливого співіснування до взаємозацікавленого партнерства. З іншого боку, в умовах загальносвітового процесу секуляризації в Україні спостерігається послаблення впливу церкви на віруючих і суспільство. Міжправославний розкол, напружені стосунки православних церков з римо-католицькою, греко-католицькою та протестантськими церквами заважає громадянському і етнічному консенсусу. Церковно-релігійна компонета вносить конфліктність у соціальну взаємодію громадян.
Необхідні цілеспрямовані науково-теоретичні дослідження спеціалістів гуманітарного профілю проблем відносин Церкви і громадянського суспільства, підтримка державою розробок стратегії і тактики такої взаємодії, робить висновок М. Рибачук.
Кандидат політичних наук Лариса Кочубей привернула увагу учасників семінару до ролі виборчих технологій та демократичності самих виборів як індикатора розвиненості громадянського суспільства. В ситуації (а у нас вона вже склалася), коли виборець вважає, що його голос нічого не вартий, марно говорити про перспективи розбудови громадянського суспільства. Механізмами залучення населення до активної участі у виборчих процесах мають бути, поряд з іншими, й такі, як подолання абсентеїзму і такої протестної форми поведінки на виборах, як голосування „проти всіх”, а також обов’язкового виконання депутатами передвиборчих обіцянок.
Учасники семінару в ході обговорення гострих сьогочасних проблем не раз апелювали до авторитету видатних вчених минулого, зверталися до досвіду старих часів. Зокрема, з інтересом було заслухано повідомлення старшого викладача Сумської філії Міжрегіональної академії управління персоналом Валентини Опанасюк „Інститути народовладдя