Реферат на тему:
Комсомол України в перебудові 1985 – 1991 років
В українських наукових і політичних колах не перший рік дискутуються проблеми становлення громадянського суспільства в країні. Хоча бурхливі політичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років поклали край державній монополії в політиці та економіці, однак і досі ефективне громадянське суспільство в Україні створити не вдалося. Таке суспільство в країнах Заходу формувалося протягом не одного століття. І, зрозуміло, якогось десятка років країні, де панували тоталітаризм і авторитаризм, для цього надто мало. Проте ми є і свідками, й учасниками процесів творення громадянського суспільства в Україні. Автор статті вважає, що ці процеси розпочалися ще в надрах радянської системи – при перших ознаках політичного потепління.
Мета статті
Автор досліджує особливості утворення і роль в українському суспільстві такої активної й авторитетної громадської організації, як Українська спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) (УСВА). Висвітлюється останній період діяльності комсомолу України, оскільки без цього важко об’єктивно розібратися в минулому покоління „афганців”, в джерелах афганського руху, внеску УСВА в розбудову громадянського суспільства.
Після вибуху міни, що поділив моє життя на „до” й „після” афганської війни, питання, як жити далі, постало з трагічною гостротою. Та ось у червні 1983 року секретар Черкаського міськкому партії запропонував мені роботу в міськкомі комсомолу. Незабаром пленум міськкому затвердив мене завідуючим оргвідділом. У грудні 1984 року мене обрали другим, а у вересні 1986 року – першим секретарем Черкаського міськкому ЛКСМУ.
Останній події передувала певна метушня навколо моєї персони в міськкомі, обкомі й навіть у ЦК ЛКСМУ: моя кандидатура сприймалась неоднозначно. Було немало охочих знайти недоліки у моїй діяльності. А в кого тих недоліків не буває? Тому до всього ставився спокійно. Але ж запустили в хід і болісну для мене „підлянку”: йому, мовляв, буде важко читати доповіді з трибуни.
Та справа, звичайно, була не в цьому. Пізніше мені вдалося заглянути у своє „досьє” – особисту справу. В характеристиці, підписаній першим секретарем ЦК ЛКСМУ В. Цибухом, після трафаретних компліментів, значилося й таке: „Тов. Червонописький С. В. при вирішенні окремих питань проявляє зайву категоричність” [1]. Так, „категоричність” була мені властива. Це йшло від армійського виховання. Адже якщо рішення підготовлене, ухвалене, забезпечене, то воно, як наказ, має виконуватися точно і своєчасно. Без зволікань, погоджень, посилань на об’єктивні і суб’єктивні обставини. Така рішучість у комсомолі не віталася.
Та як би там не було, але секретаріат ЦК все ж затвердив рішення пленуму Черкаського міськкому про обрання мене першим секретарем.
Багатоступенева, украй заформалізована система кадрової роботи була „священною коровою” й у партії, і в комсомолі – від „гори” до „низів”. В її основі лежав горезвісний анкетний підхід. Скільки молодих людей, здібних організаторів, лишалися через це за бортом громадської роботи! Одні, бачте, не були фахівцями народного господарства, інші – членами партії, у третіх родичі в роки війни жили на окупованій території, четверті мали „не ту” національність, а п’яті взагалі нікуди не годилися через незалежний характер і сміливість мати власні судження.
І ось коли настала „перебудова” й активно почали діяти „неформальні” молодіжні об’єднання, анкетні комсомольські хлопчики розгубилися. Вони й кроку не могли ступити без вказівок „згори”, не кажучи вже про те, щоб дискутувати з лідерами „неформалів”, які за влучним слівцем до кишені не лізли.
Тут не обійтися без невеликого екскурсу в історію комсомолу. Це важливо, бо нинішня молодь практично нічого не знає про молодіжну організацію, через яку в радянські часи пройшли десятки мільйонів юнаків і дівчат.
Епоха Л. Брежнєва (1965 – 1982 рр.) залишила країні тяжку спадщину. У політичному житті безроздільно панувала єдина партія – КПРС. У засобах масової інформації лютувала цензура. Всі системи державного управління, партійного і комсомольського апарату контролювалися тільки згори вниз. Будь-яка опозиція придушувалася. Ідеологія базувалася на культі Л. Брежнєва. Закони розглядалися не як механізм розвитку правової держави, а як засіб зміцнення влади.
Народне господарство розвивалося вкрай повільно. Пріоритет належав військово-промисловому комплексу. Середньорічні темпи зростання в промисловому виробництві, згідно з офіційною статистикою, скоротилися з середини 1970-х до середини 1980-х років на 0,4 % (з 3,9 % до 3,5 %); у сільгоспвиробництві – на 1,1 % (з 1,6 до 0,5 %) [2]. Було практично вичерпано можливості екстенсивного розвитку, а стати на шлях розвитку інтенсивного країна вже не мала снаги. Від колапсу рятували величезні природні багатства. Продаючи за кордон бавовну й руду, ліс та газ, а особливо нафту, СРСР щороку одержував по $15 – $20 мільярдів [3]. Однак ці кошти йшли не стільки на впровадження нових технологій, скільки на закупівлю десятків мільйонів тонн зерна, м’яса, іншого продовольства, а також на підтримку зарубіжних компартій та на війну в Афганістані. 1984 року Афганістан коштував СРСР майже 1,6 млрд. крб., (4,3 млн. крб. на добу); через рік – вже 2,6 млрд. крб. (7,2 млн. крб. на добу). Ще через два роки ці показники подвоїлись: 5,4 млрд. та 14,7 млн. крб. відповідно [4]. А як оцінити життя тисяч полеглих і поранених на тій війні, коли тільки з України кожну добу гинув один, отримували поранення два військовослужбовці?
Не радувала й соціальна сфера. 1982 року зростання реальних доходів населення – уперше після війни – скотилося до нуля. При величезній кількості лікарів якість медичного
