Все це не могло не викликати негативних явищ у молодіжному середовищі, в комсомолі. З одного боку, мужність і героїзм наших солдатів та офіцерів в Афганістані, участь молоді у спорудженні потужних народногосподарських комплексів (ВАЗ, КАМАЗ, БАМ, Тюменські газо- та нафтородовища тощо), а з іншого – апатія, значний відрив комсомолу від молоді, бюрократизація спілки, поширення пияцтва, наркоманії, проституції, зростання злочинності, особливо підліткової. Під „чуйним партійним керівництвом” комітети комсомолу практично перетворилися на молодіжні відділи партійних комітетів.

Природно, нічого цього я не знав, коли йшов на комсомольську роботу.

Відповідно до Статті 6 Конституції СРСР, керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи була КПРС. Рішення її Політбюро й ЦК мали силу законів. Їх належало беззаперечно виконувати. Не передбачалося найменших коректив, навіть з урахуванням місцевих умов.

Демократичний централізм, як основний принцип організаційної будови й діяльності партії та комсомолу, спрацьовував без осічки. Тільки от демократії там не було. Власне, це був бюрократичний централізм. Питання обговорювалися, приймалися рішення, а потім від первинних організацій до республіканського і союзного ЦК пливла інформація „Про хід виконання...” Облудні цифри заколисували, рішення вважалися виконаними.

З квітня 1985 року розпочалася „перебудова”. Цю ініціативу приписують М. Горбачову. Та ще 1983 року тодішній генеральний секретар ЦК КПРС Ю. Андропов у статті „Вчення Карла Маркса й деякі питання соціалістичного будівництва в СРСР” виклав концепцію політичних, економічних і соціально-культурних перетворень, які б дозволили країні перебороти стагнацію без руйнування базових соціалістичних засад [5]. М. Горбачов зробив спробу на практиці реформувати радянське суспільство, спираючись на постулати свого попередника. Однак ці реформи не мали системного характеру. Вони нагадували інстинктивне реагування на конкретні кризові явища.

Деякі дослідники поділяють період перебудови на кілька етапів. Приміром, професор О. Бойко виокремлює їх шість [6]. Автори ж підручника „Політична історія України” за редакцією професора А. Танцюри [7] й авторський колектив шеститомника „Політична історія України. ХХ століття” під керівництвом академіка І. Кураса [8] не виокремлюють етапів зовсім.

На мою думку, визначити етапи перебудовчого періоду необхідно. Це важливо, зокрема, й для того, щоб розглядати діяльність комсомолу в ті часи на тлі загальнополітичних процесів.

Користуючись історичним аналізом ситуації, а також виходячи з власного досвіду народного депутата СРСР і члена ЦК ЛКСМУ, я схильний поділяти перебудовчий період на два етапи. Перший – з квітня 1985 до середини 1988 року. Він характеризується прагненням центру визначати напрямки реформ і управляти ними. Другий – від середини 1988 до кінця 1991 року. На цьому етапі центр випустив з рук владне кермо, віддав ініціативу „неформальним” організаціям і об’єднанням, які й завершили перебудову.

Трансформація радянського суспільства почалася як типова революція „згори”. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС проголосив курс на „прискорення соціально-економічного розвитку країни”. Термін „перебудова” тоді вживався тільки в контексті поліпшення управління народним господарством. Але в лютому 1986 року на XXVII з’їзді КПРС, що схвалив нову редакцію партійної програми, М. Горбачов висунув принципово нові гасла: „гласність” і „широка демократія”. Вони вирішально вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Однією з прикмет розвитку гласності стала ліквідація „білих плям” в історії країни. Цю ідеологічну прогалину заповзялися заповнювати не тільки вчені-історики, а й публіцисти. В результаті поряд з об’єктивними публікаціями з’являлися й „сенсаційні” матеріали, автори яких не обтяжували себе глибоким аналізом фактів. Це, зокрема, стосувалося й проблеми афганської війни.

Плюралізм думок та оцінок не міг не увійти у протиріччя з політичною системою, з її ідеологічними шорами. Стало зрозуміло, що без політичної реформи не обійтися.

В Україні перебудовчі процеси в цілому збігалися із загальносоюзними, хоча й мали свої особливості. Потужним каталізатором переосмислення суспільно-політичного становища в країні й республіці стала катастрофа на Чорнобильській АЕС. Вона підірвала довіру до влади, до союзного центру; вона перетворилась на потужний політичний фактор.

На пленумі ЦК КПРС (січень 1987 р.) М. Горбачов виклав нову ідеологію й стратегію реформ. Замість пропагованого раніш „прискорення” висувалося завдання докорінної перебудови суспільного ладу. Очікувані економічні реформи відкладалися (до подолання якогось „механізму гальмування”). Головною метою стала боротьба з бюрократією, перехід до демократичних принципів управління.

В цих умовах багато людей почали сприймати демократію як уседозволеність. Такий стан суспільства, як свідчить історія, передує анархії, охлократії. Ще А. де Токвіль говорив: „Час, коли народ, позбавлений політичних прав, їх одержує, варто розглядати як час небезпечної кризи” [9].

У цей період сталися дві важливі події. По-перше, центр все ж сформулював стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення, радикальна економічна реформа, демократизація політичної системи. По-друге, виникли й почали набирати сили „неформальні” організації. Більшість їх критикувала існуючий режим, безгосподарність, виводила людей на мітинги й демонстрації – попри спротив республіканського і місцевого керівництва.

Поступово замість раніш проголошених ідей „прискорення” і „вдосконалення соціалізму” ідеологи перебудови стали формувати в суспільній свідомості думку про неминучість радикальних ринкових реформ. Відтак у червні 1987 року пленум ЦК КПРС схвалив програму економічних реформ. Висунута тоді концепція „госпрозрахункового соціалізму” одержала законодавче втілення в Законі СРСР „Про державне підприємство (об’єднання)”. Закон набрав чинності з 1 січня 1988 року.

Однак, як це було й з попередніми спробами реформування „по-радянськи”, запропоновані заходи виявилася половинчастими, вони не зачіпали принципів адміністративно-командної системи. Не узаконювалися різні форми власності, не реформувалися системи ціноутворення, матеріального постачання тощо. Зрештою, закон не тільки не забезпечив підвищення ефективності виробництва, але й розбалансував систему