Лідери перебудови розуміли, що без підтримки молоді будь-які реформи не мають перспективи. На той час ВЛКСМ об’єднувала 42 мільйони юнаків і дівчат. Українська комсомольська організація налічувала майже 7 мільйонів [10].

У червні 1985 року політбюро ЦК КПРС повернулося до липневої (1984 р.) постанови ЦК про парткерівництво комсомолом, проаналізувало його виконання. 3 грудня 1985 року питання про поліпшення керівництва комсомолом розглянув пленум ЦК КПУ. Він зажадав від ЦК ЛКСМУ вжити дійових заходів для поліпшення керівництва комітетами усіх рівнів, вдосконалення стилю й методів організаційної і виховної роботи, утвердження в діяльності комсомольських комітетів діловитості й ініціативи [11]. За оцінкою партійного штабу республіки, вжиті з 1984 року заходи сприяли зростанню ініціативи, трудової й громадської активності молоді. Але, як засвідчили подальші події, це була дуже „завищена” оцінка.

Молодь підтримувала політику перебудови. Попри це тільки через два роки (квітень 1987 р.) XX з’їзд ВЛКСМ спробував визначити конкретні напрями, завдання перебудовчого процесу в комсомольських організаціях. Документи XXV з’їзду комсомолу України, який відбувся напередодні, рясніли лиш перебудовчою фразеологією. Та цей з’їзд і не міг щось змінити: панував „демократичний централізм”. Як писав В. Маяковський, „в Москве решалась судьба и Киевов, и Тифлисов”. Правда, уперше за всю історію комсомолу України ще до з’їзду було оприлюднено для відкритого обговорення інформаційну доповідь ЦК. Виступаючи на тому з’їзді, я підкреслив, що доповідь ЦК, виступи делегатів засвідчили, що в перебудові комсомольської роботи зроблено лиш перші, дуже боязькі кроки. Це косметика, не більше. „Сенс перебудови роботи комсомолу, – говорив я, – полягає, насамперед, у зміні повсякденної роботи з молоддю” [12].

І на союзному, і на республіканському з’їздах відзначалося, що комсомол перебуває на межі кризи. Необхідно було демократизувати життя спілки. Зважаючи на це, XX з’їзд ВЛКСМ вніс зміни до свого статуту. Було розширено права первинних організацій, членів ВЛКСМ, виборних органів. Змінилася й виборча система: запровадили альтернативність виборів секретарів, членів комітетів.

Здавалося б, рішення партійних і комсомольських форумів закладали основи для перебудови діяльності молодіжної організації і за напрямами, і за формою, стилем та методами роботи на всіх структурних рівнях. Однак мало хто помітив, що саме тут було закладено „міну-розтяжку”. Один кінець фала від детонатора йшов у 1920-і – 1930-і роки, а другий причепили до перебудови.

На початку 1920-х років у країні діяло 36 альтернативних комсомолові молодіжних організацій. В Україні, наприклад, були Українська комуністична юнацька спілка, Українська комуністична робітнича юнацька спілка, Спілка молодих лівих есерів (боротьбистів), Російський соціал-демократичний союз робітничої молоді, Єврейський комсомол тощо [15]. „Єдиномислія” не було: молодь по-різному оцінювала роль своїх організацій в суспільстві, їх соціальну базу, напрями роботи. Ще 1919 року пропонувалося відвести комсомолові роль вузької за складом політичної організації, на зразок молодіжної партії, а паралельно створити масову організацію робітничої молоді. Прихильники цієї ідеї (їх називали „класовиками”) виступали й проти залучення до комсомолу середняцької та інтелігентської молоді. „Масовики” ж, на противагу їм, вважали за необхідне втягувати в комсомол і непролетарську молодь. Дискусію було завершено на ІІІ з’їзді комсомолу України (1921 р). „Класовиків” було кваліфіковано як анархо-синдикалістський ухил. Для „зміцнення” лав застосували випробувану партією форму роботи – чистку. В результаті з комсомолу України було виключено 17 % членів. Але за 1922 – 1925 роки кількість комсомольців зросла в 6,5 разу [14]. Цьому сприяло, з одного боку, безсумнівне зростання авторитету спілки. Але це було й наслідком того, що під тиском (нерідко репресивним) перестали існувати інші молодіжні організації. Комсомол втратив можливість у відкритій політичній боротьбі захищати свої позиції, втратив нагромаджений у цій сфері досвід. І ось у період перебудови, коли ВЛКСМ зіштовхнувся з „неформалами”, ці втрати й далися взнаки.

Партія ставила перед комсомолом два завдання: мобілізація молоді на будівництво матеріально-технічної бази „нового суспільства”; посилення ідейного впливу на молодь шляхом пропаганди марксистсько-ленінської (з кінця 1920-х років – ленінсько-сталінської) теорії.

Підтриманий комсомолом у 1920-ті – 1930-ті роки ентузіазм молоді багато в чому сприяв перетворенню СРСР з аграрної на індустріальну країну. Але саме тоді в діяльності молодіжної спілки склалися стереотипи, що визначали її характер аж до початку перебудови. Зміст комсомольської роботи зводився переважно до направлення молоді на будівництво народногосподарських об’єктів та керівництво нею в „справі комуністичної практики”. Для закріплення цієї політичної лінії ЦК ВЛКСМ і ЦК ЛКСМУ змінили свого часу структуру комсомольського апарату. Замість відділів і секторів комітетів, які враховували основні напрями діяльності комсомолу як виховної організації, було утворено виробничо-галузеві відділи. Як образно зауважив генеральний секретар ЦК ВЛКСМ О. Косарєв на пленумі ЦК 1935 року, „комітети комсомолу перетворювалися на кволі наркомати” [15].

Крок за кроком комсомол відходив від того, що в перше десятиліття становило основний напрямок його діяльності й сприяло його авторитетові: захист інтересів і прав молоді, ліквідація неписьменності, культурний розвиток юнаків і дівчат. Багато питань у спілці стали вирішуватися за вказівками згори. Більше того, цих вказівок комсомольські апаратники чекали. Сталінський репресивний апарат дуже „чітко пояснював”, що ініціатива карається. Хрущовська „відлига” в другій половині 1950-х – на початку 1960-х років практично не змінила місця комсомолу в політичній системі суспільства.

Період брежнєвського застою характеризувався підвищенням уваги партії до комсомолу, оскільки експлуатувати ентузіазм молоді ставало все складніше. Для посилення функції ВЛКСМ як резерву партії ХХШ з’їзд КПРС (1966 р.) ухвалив рішення, що молодь може вступати до партії тільки через