Вибори народних депутатів СРСР відбулися в березні 1989 року на альтернативній основі й стали своєрідною революцією проти партапарату. Багато представників номенклатури не одержало мандатів. Однак третину депутатських місць закон зарезервував за КПРС та іншими громадськими організаціями. Тому поразка партноменклатури не стала для неї смертельною. 80 % народних депутатів у країні й 88 % у республіці становили комуністи.

Виборча кампанія дозволила численним неформальним об’єднанням збагатити досвід політичної боротьби. Проте ще відчувалися дефіцит масової підтримки, організаційна крихкість цих організацій.

У травні – червні 1989 року працював I з’їзд народних депутатів СРСР. Наслідком його роботи стала консолідація сил, що опонували офіційній владі, загострення цього протистояння. Ці процеси знайшли відгук у всіх куточках країни.

В Україні це позначилося на політизації студентства, „неформальних” об’єднань. В 146 ВНЗ в 1988/1989 навчальному році налічувалося понад 464 тисячі студентів. З них 96,7 % були членами ВЛКСМ (10 % республіканської комсомольської організації). До 10 % студентів брало активну участь у самодіяльних об’єднаннях. Студенти вдавались до спроб вирішувати наболілі проблеми „силовими методами” – бойкотом занять, страйками, несанкціонованими мітингами. Ситуація в їх середовищі загострювалася через невдоволення якістю викладання, особливо суспільних дисциплін, незадовільним вирішенням соціально-побутових питань. Висловлювалися думки про створення альтернативних партій і молодіжних спілок. У низці навчальних закладів підтримали ідею створення Народного руху України за перебудову. Студенти, комсомольський актив Київського і Харківського університетів висловилися за скликання позачергового з’їзду комсомолу, вироблення програми ВЛКСМ, створення профспілки студентів [29].

У травні бюро ЦК ЛКСМУ зажадало від комітетів комсомолу ВНЗ посилити роботу з розвитку студентського самоврядування, підвищення якості викладання, вирішення соціально-побутових питань. В ідеологічній сфері бюро зобов’язало „домагатися збереження пріоритету комсомолу” [30]. Але – було запізно.

У деяких джерелах наводяться дані, що у червні 1989 року в Україні діяло понад 47 тис. неформальних об’єднань [31]. Однак на засіданні політбюро ЦК КПУ 30 березня 1989 року В. Щербицький наводить іншу цифру: 60 тис. [32]. Серед них майже 900 об’єнань воїнів-інтернаціоналістів [33]. Більшість неформальних угруповань мали за мету боротьбу за вирішення найважливіших суспільних проблем, утвердження ідей демократії, формування національної свідомості. Своєю діяльністю вони істотно розширили базу демократичного руху в Україні. Улітку 1989 року до них додався й потужний робітничий рух.

8 – 10 вересня 1989 року відбувався установчий з’їзд НРУ. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян. У ці ж дні проходив і VI пленум ЦК ЛКСМУ. На з’їзд НРУ ЦК не делегував нікого, хоча в несанкціонованих мітингах брало участь від 50 до 70 % молоді, що поділяла ідеї НРУ.

Через 20 днів скликається VII пленум ЦК. Він, серед інших, розглянув і питання про Народний рух України за перебудову. Було вирішено не підтримувати „екстремістські гасла” Руху [34].

На пленумі різко пролунала доповідь першого секретаря ЦК А. Матвієнка „Про ХХVI з’їзд ЛКСМУ”. Він відзначив, що республіка увійшла в смугу різкого зростання суспільної напруги. Адміністративно-командний стиль роботи продовжує відштовхувати молодь від комсомолу. „Ідея Комуністичної спілки молоді зжила себе, – заявив доповідач. — До цього призвели об’єктивні умови, але й суб’єктивізм також. Склалася ситуація, коли не тільки в багатьох членів Спілки немає чіткого розуміння того, що являє собою комсомол, які цілі перед собою ставить, які позиції захищає, проти чого бореться. Така ситуація характерна і для обкомів, і для ЦК ЛКСМУ, і для ЦК ВЛКСМ. Головне наше лихо сьогодні – криза цілей” [35]. До цього можна було додати ще й кризу ідей.

Консолідація опозиційних сил свідчила, що монополія КПРС у політичній сфері витісняється справжнім плюралізмом і вимагає формального закріплення скасуванням Ст. 6 Конституції СРСР. Під тиском опозиції таке рішення в лютому 1990 року пленум ЦК КПРС змушений був ухвалити. Де-юре – після скасування Ст. 6, і де-факто – після появи багатопартійності, КПРС остаточно втратила монопольне становище. І з цього моменту політика союзного керівництва дрейфує вправо. Одночасно зростає радикалізація мас. Ситуація в країні різко загострилася.

Під загрозою наростаючої системної кризи політичне керівництво все більше схилялося до думки про застосування тимчасових надзвичайних заходів. На практиці це означало відтягування, а то й згортання деяких реформ. Багатьох керманичів лякало розгортання демократичних рухів, з’ява неформальних об’єднань, політичні цілі яких розходилися з інтересами владної еліти.

Центральною подією громадського життя України 1990 року стали вибори народних депутатів України і депутатів місцевих Рад. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських формувань істотно змінив характер виборчої кампанії. Уперше за радянський час вибори були альтернативними.

В листопаді 1989 року було опубліковано „Платформу ЛКСМУ на виборах у народні депутати Української РСР”. У ній ЛКСМУ вперше заявила, що „не претендує на монополію в молодіжному русі”, підтримує „право молодих людей об’єднуватися в інші молодіжні організації, аматорські об’єднання, асоціації, на самостійну діяльність у рамках чинного законодавства”, що „будь-яка конструктивна ініціатива молодіжних організацій, рухів за перебудову одержуватиме підтримку ЦК ЛКСМУ” [36]. Але, як мовиться, поїзд пішов. Комсомол вибори програв. У передвиборчій боротьбі взяли участь понад 200 його представників, але тільки 34 стали народними депутатами.

На початку травня 1990 року розпочала роботу новообрана Верховна Рада України. Уже на першій сесії, 16 липня 1990 року, вона прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Напередодні цієї події, 10 – 14 червня 1990 року, працював ХХVI з’їзд ЛКСМУ. У період між цим і попереднім