Реферат на тему:
Комунікативний аспект політичного лідерства: культурологічні засади
Вивчення політичного лідерства, його детермінаційних характеристик – актуальне завдання для сучасного суспільствознавства. І тому, що за образним висловлюванням О. Neuberger, „той, хто хоче орієнтуватися у сфері лідерства, неминуче потрапляє на місцевість, котру оглянути важко, на мапі котрої міститься ціла низка потьомкінських сіл, неприступних фортець і диких нетрів” [1]. І тому, що в сучасному світі, внаслідок викликаних медіа-революціями процесів віртуалізації та персоніфікації політичного простору, вплив політичного лідерства на життєдіяльність суспільства має тенденцію до зростання.
Політичне лідерство за своєю природою є одним з різновидів соціальної діяльності. Його суть полягає в перманентному „обміні змістами”, „символічними кодами” між лідером і його послідовниками [2]. „Політичні лідери і їх послідовники взаємно обумовлюють одне одного за допомогою інтеграції ціннісних орієнтацій одне одного” [3]. У свою чергу ціннісні орієнтації вкорінені в панівний у суспільстві тип політичної культури, а лідери та їх послідовники, будучи носіями власних культурних програм, включені в систему міжкультурних комунікацій.
Політико-ціннісні орієнтації не є ригідними утвореннями – вони еволюціонують разом зі зміною системи суспільних відносин і культурологічних парадигм. Внаслідок цього політична доля і певного типу політичного лідерства, і конкретного лідера визначається їх здатністю йти в ціннісному відношенні „пліч-о-пліч” з часом.
Культурологічний фактор у системі політичного лідерства найочевидніше виступає на рівні мотивацій лідера та його послідовників. Вплив цього фактора настільки значний, що це дозволило американському політологу М. Folkertsma визначити лідерство як сукупність цілеспрямованих взаємодій, детермінованих цінностями як лідера, так і його послідовників [4].
Якщо керуватися діяльнісною природою політичного лідерства, то в загальному плані система його ціннісних орієнтацій може бути представлена як комплекс змістоутворюючих мотивів (світоглядних, ідеологічних, моральних), „базових міфів” стосовно панівних у суспільстві образів влади й керманича. В сучасній науці структура та ієрархія ціннісних мотивів лідерів і послідовників вивчена досить добре [5].
Що стосується комунікативного компонента політичного лідерства, то дослідники сходяться на тому, що він за своєю природою грунтується не тільки на обміні інформацією, але й передбачає обмін значеннєвими тлумаченнями щодо персоніфікованих образів влади. Як слушно відзначав А. Соловйов, комунікації „утворюють просторово-часовий континуум змістозначеннєвих образів влади, який володіє як ретроспективним, так і певним футурологічним резонансом” [6].
Ці „образи влади” за своєю природою синкретичні й синтезовані з певних ідеологій та ідеологем, вкорінених у домінуючих „культурних взірцях”: міфологічних, релігійних, національно-етнічних, політико-ідеологічних, моральних, іміджовох. Окрім того, вони культурологічно стилізовані й „оформлені” у межах конкретно-історичних епох. У середньовіччя, наприклад, владний образ, стосовно якого у лідерів і послідовників спостерігалася тотожність інтерпретацій, тотально сакралізований і сконструйований релігійною догматикою. В країнах соціалізму, навпаки, у системі політичного лідерства домінувала схема політико-ідеологічних ідентифікацій, які грунтувалися переважно на раціональних аргументах.
Будь-який владний образ, маючи своє значеннєве ядро, одночасно в тій чи іншій мірі інтегрує й інші ціннісні змісти. Як приклад можна навести поширений у Радянському Союзі ідеальний владний образ (культова політична персона), який крім політико-ідеологічного змісту, освяченого „науковим комунізмом” і матеріалістичним розумінням історії, містив у собі й інші складові: міфологічну („культ батька”), релігійну („культ вищої істоти”), національно-етнічну („культ автократичного лідера”), соціально-психологічну („культ особи”).
Визначення змісту владних образів, завдяки яким здійснюється взаємодія лідера та його послідовників, є важливим і необхідним елементом аналізу культурологічної складової політичного лідерства [7]. Однак при цьому відкритим лишається питання: яким же чином здійснюється процес інтеграції позицій лідера та послідовників стосовно персоніфікованого владного образу?
Методологічна основа подібного аналізу була розроблена російським дослідником А. Ахієзером для визначення здатності й готовності пострадянського російського суспільства до соціальних інновацій. Вона за своїми евристичними характеристиками придатна для вивчення культурологічних процесів у феномені політичного лідерства.
А. Ахієзер виходить з того, що зрозуміти культурні феномени можна, розглядаючи їх як синтезовані з безлічі дуальних опозицій, котрі формують „нові змісти”. На його думку, особистість, засвоюючи культуру, зіштовхується з дуальною опозицією як максимально простою формою культури, котра у процесі осмислення підлягає подоланню, формуючи новий атом змісту. Будь-яке мовлене слово, зовні виражений символ стикаються з певним ціннісним контекстом реципієнта, який в тій чи іншій мірі йому опонує [8]. Як відзначав М. Бахтін, „актуальний зміст належить не одному (поодинокому) змістові, а тільки двом змістам, котрі зустрілись і доторкнулися одне до одного” [9]. Суб’єкт же при формуванні змісту повинен шукати певний синтез змісту полюсів, середню ланку, що проявляється в культурній напрузі суб’єкта – векторі конструктивної напруженості, закоріненій у відповідну програму міжкультурних комунікацій взаємодіючих суб’єктів. Саме цей „вектор” в системі політичного лідерства націлений на пошук лідером і його послідовниками інтегративного ідеального „образу влади” за допомогою відповідної ідеологічної легітимізації влади лідера.
Керуючись культурологічним змістом феномена політичного лідерства, можна виокремити сукупність дуальних опозицій, котрі формують персоніфіковані „образи влади”. Критеріями такого виокремлення будуть способи їх а) артикуляції та б) репрезентації, ступінь їх в) об’єктивності, г) раціональності, д) моральності, е) метафізичності, ж) універсальності й з) креативності. Згідно з цим, в системі політичних комунікацій лідера і послідовників можна виокремити бінарні опозиції, у межах яких здійснюється відповідний значеннєвий синтез: (1) монологізм - діалогізм, (2) ціннісна єдність - плюралізм, (3) моралізм - утилітаризм, (4) раціоналізм - ірраціоналізм, (5) креативність - рутинність, (6) метафізичність - кон’юнктурність, (7) онтологічність - релятивізм, (8) універсалізм - партикуляризм, (9) слово - справа (практичні ефекти).
Слід зазначити, що дуальні опозиції, сформовані різними культурами, так само, як