Зупинимося на технології синтезу бінарних опозицій у системі політичного лідерства докладніше, оперуючи давньогрецькими політичними зразками.

Спочатку доцільно піддати аналізу культурологічне комунікаційне поле: монологізм – діалогізм, оскільки саме воно визначає уявлення лідерів і послідовників про зміст політичних ієрархій, ступінь автократичності/демократичності владного образу та власних рольових характеристик, що випливають з цих уявлень. Це важливо ще й тому, що сама природа лідерства заснована на „зчепленні”, „поєднанні” діяльності лідера та його послідовників. Послідовники в цій взаємодії є об’єктом, але об’єктом своєрідним, „інверсійним”, тобто таким, що періодично трансформується в суб’єкт. В тій чи іншій мірі плебісцитарний характер політичного лідерства зберігається протягом сторіч.

У давньогрецькому класичному суспільстві один бік дуальної опозиції репрезентувала ідея нового космічного порядку, що спирається не на могутність божественного правителя, а космосу, який підкоряється закону, правилу. Як відзначав Ж.-П. Вернан, у світогляді греків відбулася заміна старих ієрархічних відносин панування й підпорядкування новим типом суспільних зв’язків, заснованих на симетрії та взаємності відносин між громадянами як „рівними”. „На зміну образу всевладного царя прийшла ідея спеціалізованих суспільних функцій... Тепер переважає не одна особистість, що панує над життям суспільства, а множинність функцій, які... з необхідністю вимагають поділу і взаємного розмежування” [10]. У політичному плані громадяни полісу сприймали себе взаємозалежними одиницями однієї політичної системи, законом якої вважалася рівновага, а нормою - рівність. Така космологічна топологія природно припускає утвердження діалогічних форм політичних зв’язків.

Другий бік дуальної опозиції грунтувався на уявленні про жорстку ієрархізацію політичних зв’язків, яка живиться самою суттю рабовласницьких відносин, що припускають наявність повновладного володаря на верхівці владної піраміди. Психологічним підгрунтям цієї тенденції був іманентно властивий давньогрецьким політичним діячам „агональний дух”, тобто прагнення до слави, відзнак, першості.

Синтез бінарних опозицій у цьому комунікаційному полі передбачав високий ступінь залежності влади правителя від імперативів права та „волі народу” при одночасній значній перевазі його політичного впливу над офіційним статусом. До прикладу можна згадати політичну постать Перікла, котрий, як свідчив Фукідід, правив афінським народом за своєю волею, ніби монарх. „Це було за назвою демократією, а фактично правлінням першого з громадян” [11].

Культурологічне комунікаційне поле ціннісна єдність – плюралізм визначає ступінь диференціації чи інтеграції субкультур лідерів і послідовників у сфері інтерпретації ідеальних „образів влади”. З одного боку, лідер може бути втіленням єдиної універсальної ціннісної системи, з іншого - репрезентувати партикулярні цінності, наочно втілені в партійних ідеологічних схемах.

За браком диференційно-індивідуального розвитку відбулася тотальна етатизація менталітету давнього грека, що стало окремим проявом загальнішої закономірності - необхідності коритися інтересам цілого. Для політичних лідерів природною і необхідною стала звичка „жити для батьківщини без подальшої рефлексії” [12].

Поряд з цим, соціально стратифіковане рабовласницьке суспільство об’єктивно відтворювало істотні субкультурні розходження між окремими групами населення, що, у свою чергу, обумовлювало появу лідерів, котрі проголошували тиранічні й охлократичні політичні проекти. Синтез бінарних опозицій при цьому здійснювався на основі культурно-політичних універсалій, закорінених у певному історичному просторі: сакралізації „образу володаря”, символізації його морального авторитету, презентації образу „національного героя” тощо.

Культурологічне комунікаційне поле моралізм – утилітаризм. Одним з його полюсів є позиція стосовно того, що найважливішим завданням політичної діяльності є завдання моральне - утвердження „щасливого й чудового життя” полісу й громадянина (Аристотель) та перетворення політичних лідерів на суб’єкти моральної діяльності. „Тому керівник повинен володіти моральними чеснотами у всій їх повноті... а кожний з інших повинен володіти ними настільки, наскільки це відповідає частині його участі у вирішенні спільних завдань” [13]. При цьому мораль не обмежується загальною орієнтацією на соціальне благо. Вона має також а) інтегрувати в себе закон як правове втілення моралі; б) грунтуватися на розумі; в) у політичних рішеннях додержуватися ідеалу середини й „дотримувати певної міри”; г) мета й засіб при цьому утворюють єдність, у якій мета визначає вибір засобів. Грецькі історики моральне лідерство приписують Періклу, найважливішими чеснотами якого в суспільному житті були його висока безкорисливість, совісність і непідкупність [14].

Другим полюсом є концепт, що віддає пріоритет політиці над мораллю через практичну недоцільність останньої, що чітко проявлялося в діяльності давньогрецьких тиранів, орієнтованих на одержання будь-яким чином влади для задоволення широкої гами особистих потреб.

Процес синтезу бінарних опозицій у цьому „полі” зазнає істотного впливу трьох факторів. По-перше, він прямо пов’язаний з рівнем моральності й плебісцитарності самого суспільства. По-друге, залежить від ступеня моральності політичних лідерів, котрі володіють диспозитивністю морального вибору. По-третє, на нього здійснює суттєвий вплив ступінь (не)правильності форм давньогрецьких держав.

Комбінації цих факторів можуть породжувати найнесподіваніші прояви моральних імперативів у політиці. Стає можливою ситуація, коли тиран, зміцнивши свої владні позиції, починає піклуватися про загальне благо, аби підданці сприймали його не як тирана, а як доброго володаря. До такого типу лідерів, наприклад, належать Ясон, „правління якого відзначалося помірністю та справедливістю і трималося не тільки силою зброї, але й співчуттям народу”, та Філомел, котрий, „маючи низку тиранічних ознак, був не стільки тираном, скільки „національним” проводирем, вождем” [15]. Відомі й випадки, коли правитель з незаперечним моральним авторитетом з часом віддавав перевагу утилітарним міркуванням, пов’язаним із задоволенням особистих потреб.

Культурологічне комунікаційне поле раціоналізм – ірраціоналізм. Йдеться про те, наскільки ідеальний „образ лідера” є похідним від наукової теорії та об’єктивного знання, а чи грунтується на міфі. Одним з його контрпунктів є владні