Реферат на тему:

Конфліктність пострадянської етнічної ідентифікації

Національно-етнічна диференціація й ідентичність є соціальною реальністю, але вона не лишається сталою: національні почуття, що єднають людей у певні групи, амбівалентні. Водночас інтенсивність цих почуттів багато в чому залежить від політики, ступеня її відкритості стосовно інших народів, або навпаки – від міри концентрації уваги на власних проблемах та пошуках зовнішнього ворога, котрий нібито несе відповідальність за негаразди якоїсь соціальної спільноти. За певних умов (системна криза суспільства, розпад державності тощо) відбувається політизація етнічності, яка може використовуватися окремими політичними силами як інструмент досягнення власних цілей. Тобто виникає феномен, що одержав у науковій літературі назву “етнополітична мобілізація”.

Конфліктні параметри етнополітичної мобілізації

Поняття “мобілізація” широко використовується в соціології суспільних рухів, у політичній лексиці тощо. Цей термін підкреслює, насамперед, активний раціональний початок руху. К. Дженкінс, узагальнюючи тлумачення цієї категорії, визначає мобілізацію як “процес, за допомогою якого група одержує і використовує ресурси для досягнення поставлених цілей”. Аналіз процесу мобілізації, за К. Дженкінсом, містить такі складові: 1) виявлення ресурсів, що є в розпорядженні групи до початку процесу мобілізації; 2) аналіз процесу використання цих ресурсів; 3) аналіз неможливості збільшити ресурси за рахунок джерел, що перебувають під контролем групи [1].

Отже, можна запропонувати таке визначення: етнополітична мобілізація – це процес, за допомогою якого група, що належить до однієї етнічної категорії, у боротьбі за політичну владу і лідерство з членами інших етнічних груп або з державою маніпулює етнічними звичаями, міфами, символами в політичних цілях, використовуючи їх як головний ресурс для того, щоб знайти спільну ідентичність і політичну організацію групи [2].

Перший компонент у структурі етнічної мобілізації може бути позначений, як “заклик”. Інакше кажучи, це внутрішній ресурс мобілізації. У свою чергу, процес реалізації внутрішніх ресурсів включає такі етапи:

1. Конструювання і мобілізація “народності”;

2. Політизація етнічної спадщини;

3. “Етнічне очищення”.

Перший є відтворенням інтелектуалами, що належать до етносу, традицій, звичаїв, мови, популяризацію їх заради відновлення етнічної ідентичності. Наприклад, на думку багатьох дослідників, “ленінська національна політика” радянської держави створювала передумови для проходження цього етапу народами колишнього СРСР. Крім того, вона нав’язувала етнічність.

Відповідно до позиції Ж. де Воса, етнічність – це форма ідентифікації, звернена в минуле, що втілюється в культурній традиції даної групи [3]. Знаходячи етнічну ідентичність, індивід, таким чином, знаходить і культурно-історичну пам’ять, історичні корені, зв’язок із традицією, відчуття наступності між поколіннями.

Слідом за відомим політологом С. Гоффманом, підкреслимо, що національну ідентифікацію не можна трактувати тільки як “патологічний заклик до базових інтелектів агресивного гатунку або до примітивних захисних механізмів” – це крайня негативна форма. ”Вороги не завжди є лише проекціями негативного досвіду особистості. Іноді вони цілком реально існують” [4].

На етапі політизації етнічної спадщини історична спадщина етносу стає значним політичним ресурсом. Те, що раніше було традицією, стає зброєю в культурній та політичній боротьбі за відтворення національної державності.

На думку Е. Сміта, “рухи, які не можуть будувати свої претензії на існування тривалих культурних традицій, прагнуть відкрити або “анексувати” чужу історію й культуру, щоб забезпечити собі культурну спадщину, без якої жоден націоналізм не може здобути визнання” [5]. Отже, вишукуються глибокі історичні корені свого етносу, створюється “героїчна історія народу”, постаті минулого стають “національними героями”. “Етнічне очищення”, етнічну спільність, її культуру на цьому етапі перетворюють в абсолютну цінність, яку необхідно захистити від впливу чужих культур, тобто вона має залишатися ”чистою”. Прихильники такої культури мають бути захищені від усього “чужого”, що формується за допомогою образу ворога.

Відзначимо, що позитивне або негативне забарвлення образу інших етносів завжди існувало в масовій свідомості народів. У кожній національній свідомості складається своєрідна ієрархія образів інших національних спільнот. Так, на думку А. Здравомислова, російська національна свідомість сьогодні обов’язково містить образи німців, англійців, американців, французів, євреїв. На другому рівні національної свідомості розташовуються народи, що проживають в Росії та в найближчому зарубіжжі.

Однак перетворення етностереотипу на образ ворога можливе, коли він спекулятивно використовується в політичних цілях. Не випадково, підкреслював Е. Касиррер, “сучасні політичні міфи – це штучні витвори умілих та спритних майстрів” [6]. Образ ворога здавна влада застосовує для відвернення уваги невдоволених мас від неефективності державної політики. Образ ворога – це той інструмент, що змушує людей забути про внутрішнє невдоволення, згуртуватися навколо лідерів. Так, С. Гоффман відзначає, що образ ворога відігравав роль інтегратора протягом усієї історії німецького народу і державності, він є “константою німецької ідентичності” (і не тільки) [7]. Так само можна говорити і про історію російської державності.

Образ зовнішнього ворога, як правило, доповнюється образом ворога внутрішнього, що руйнує єдність суспільного “ми”. Іншими словами, формування образу ворога – це прояв процесу архаїзації масової свідомості і, водночас, засіб уникнути відповідальності за все, що відбувається в соціумі. При цьому образ ворога наділяється і негативними якостями власного етносу, від яких він ніби рятується. Така конструкція ідентичності може виконувати компресорну функцію, тож бути наслідком комплексу національної неповноцінності. Не випадково Д. Ростоу відзначав, що “націоналістична риторика найчастіше звучить з вуст тих, хто найменше впевнений у своєму почутті національної ідентичності” [8].

Образ ворога міфологічний, ефективний, тому різко обмежує можливості раціональної поведінки, перешкоджає усвідомленню загальних інтересів, усього, що могло б сприяти об’єднанню зусиль двох сторін. Особливо це стосується образу етнічного ворога, оскільки основи етнічних відносин, як не раз відзначав Л. Гумільов,