Така логіка розвитку властива, насамперед, усім видам етнічного націоналізму, що виступає головним агентом етнополітичної мобілізації. Що ж саме впливає на етнічну мобілізацію? С. Олзар і Дж. Нейдж виокремлюють чотири моменти впливу соціально-політичних змін на процеси мобілізації:

1) урбанізація соціуму, що загострює конкуренцію між представниками різних етнічних груп, які переселяються в міста з районів компактного проживання;

2) індустріалізація, що загострює етнічну конкуренцію;

3) економічний розвиток периферійних районів, зайнятих компактними етнічними групами, як правило, створює потенціал для виникнення етнічних рухів;

4) в умовах державного будівництва радикальна заміна політичного статусу етносів впливає на етнічну свідомість і робить ймовірним масовий етнополітичний рух [10].

З цього переліку зовнішніх ресурсів бачимо, що вони виникають, як модернізація соціуму. У зв’язку з цим Е. Гобсбаум стверджує, що “націоналістичні рухи укорінюються передусім у тих регіонах, де модернізація вже досить себе проявила, щоб породити проблеми, але не досить просунулася, щоб запропонувати їхнє вирішення”.

Дружба народів чи “офіційний націоналізм”?

В СРСР поняття “націоналізм” міцно асоціювалося з антирадянськими рухами й ідеологіями. Воно набуло винятково негативного значення та розглядалося тільки в складі опозиції “пролетарський інтернаціоналізм – буржуазний націоналізм”. Вважалося, що націоналізм – це буржуазна і дрібнобуржуазна ідеологія, політика і психологія в національному питанні.

Зрозуміло, що з такими поглядами на етнічні проблеми навряд чи можна осягнути їхню суть. Будь-які спроби розібратися в цьому глибше рішуче припинялися, оскільки партійна суспільна наука визначала: “Націоналізм грунтується на визнанні пріоритету національного фактора в суспільному розвитку над соціально-класовим” [12]. За великим рахунком, проведення будь-яких власне етнологічних досліджень загрожувало вченим зарахуванням до “націоналістів” з відповідними наслідками. Наріжним каменем радянської національної політики було сталінське визначення нації. В радянській науці ніхто так і не спробував поставити під сумнів наукову спроможність цієї методології – ототожнення етнічного і національного. Такий підхід визначав усю політику радянського керівництва в сфері етнічних відносин, причому саме в ній було продемонстровано винятковий догматизм.

Радянська національна політика була амбівалентною і внутрішньо суперечливою, а тому приречена на невдачу. З одного боку, існувала офіційна доктрина дружби народів СРСР, що, звичайно, не було порожнім звуком і значно сприяло мирному співіснуванню цих народів протягом кількох десятиліть. З іншого боку, серед малих народів руками влади вирощувався етнічний націоналізм.

Сутність цього парадоксу полягає в тому, що керівництво СРСР спробувало розвивати відразу дві протилежні тенденції – інтеграцію суспільства в громадянську націю (“єдиний радянський народ”) і саморозвиток малих етносів, включаючи створення автономних республік.

В реалізації першої тенденції радянська влада домоглася досить значних результатів. Дружба народів в СРСР не була фікцією. Радянська влада створила й такий феномен, як “нова спільність”. Після розпаду СРСР ця спільність демонструє себе не тільки в зв’язаних економіках і міцних кордонах, але й у потужних культурних цінностях, професійних, людських зв’язках.

Реалізація другої тенденції – це результат нерозрізнення етносу і націй в теорії і практиці. Керівники країни “складали перелік” націй. Саме це сприяло зростанню місцевого етнічного націоналізму. Його культивування мало два аспекти.

Перший аспект. Те, що лишилося у спадщину на території колишнього СРСР, є результатом штучного конструювання в країні етнічної федерації. В основу федералізму було покладено не історично-територіальній, а часто етнічний принцип в етнонаціоналістичному трактуванні: “одна нація – одна держава”. В умовах етнічної строкатості це виявилося міною уповільненої дії. Крім того, етнічне обгрунтування проведених усередині федерації кордонів було проблематичним. Наприклад, багато автономій конструювалося одночасно для двох народів: Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія, Чечено-Інгушетія та інші. Виникнення Узбекистану і Таджикистану породило гостру колізію між узбеками й таджиками стосовно центрів ірано-таджицької культури – Бухари і Самарканда (населеними фактично поузбеченими таджиками). Показовим є приклад Казахстану, де казахи складають менше 50 % населення; Татарстану, де проживає менш 25 % татар. Дуже часто кордони проводилися волюнтаристськи, виходячи з особистих бажань місцевих лідерів або їхнього лобі в Москві. Саме внаслідок такого вирішення дві історично вірменські області – Нахічевань і Нагорний Карабах опинилися в Азербайджані. Так само створювалася Башкирська АРСР, де за переписом 1989 року частка башкирів складала 22 % від усього населення, а росіян – 39 %. Так була розділена між Росією й Україною колишня Донецька область. Так само вирішувалась доля Криму 1954 року [13].

Нерідко республіки створювалися взагалі під неіснуючий етнос. Наприклад, хакаси та алтайці сформувалися вже в радянський період, кожен на основі кількох тюркських народів у рамках “своїх” областей. У зв’язку з “національним розмежуванням” у Середній Азії колишні киргизи поділилися на киргизів і казахів, а населення Туркестану, що раніше вважало себе “єдиним тюркським” етносом, було поділене на узбеків, киргизів, туркменів.

Крім того, внаслідок вузькополітичного бажання скрізь побачити прогресивний розвиток, народи були поділені на “соціалістичні нації” і “соціалістичні народності”. Було чітко визначено, який народ уже “доріс” до власної союзної республіки, кому дозволяється мати власну автономну республіку, кому – тільки автономну область, а хто може розраховувати хіба що на округ. Отже, крім природної етнічної стратифікації всі етноси були штучно, насильно стратифіковані керівництвом СРСР.

Другий аспект. У країні проводилася цілеспрямована політика вирощування “національних кадрів” для керування своєю