Тим самим, під прикриттям “права на самовизначення” місцеві політичні еліти уміло розігрували етнонаціоналістичну карту. В СРСР яскраво проявилося те, що Б. Андерсон називає “офіційним націоналізмом”, а Е. Гобсбаум – “урядовою перспективою” [14]. Зрештою, горезвісне “національне питання” зруйнувало Радянський Союз, керівництво якого багато років однією рукою вирощувало “нову історичну спільність” під назвою “радянський народ”, а іншою штучно розвивало народності в “соціалістичні нації”. Е. Гобсбаум стверджує, що комуністичний режим свідомо створював територіальні національно-адміністративні одиниці там, де їх не існувало [15]. Тобто офіційна державна влада проводила унікальну політику культивування етнонаціоналізму. Радянське керівництво фактично викувало зброю для знищення СРСР. Цікаво, що американський вчений Р. Пайпс ще 1976 року на міжнародній конференції “Національності і націоналізм в СРСР” несподівано для колег передбачив майбутній розпад СРСР саме з етнічних причин [16].

Деструктивний потенціал етнократії дається взнаки й після розпаду СРСР. Досить згадати Латвію, Естонію, а в деяких проявах суспільного життя – й Україну.

Однак процес державного, національного будівництва на руїнах СРСР не обов’язково призводить до конфліктів. Питання полягає в тому, які чинники необхідні для створення стійкої рівноваги в суспільстві. Проблеми етноконфліктів відображені у трьох теоріях, але всі вони не спрацьовують у пострадянському просторі.

І. За “Тріадою Р. Брубейкера” [17] посиленню ризику етноконфліктів, сприяє поєднання трьох чинників:

· суспільство, що націоналізується, яке недавно здобуло незалежність;

· проживання на території держав меншин, що бояться стати маргіналізованими;

· зв’язок меншин певної держави з діаспорою в інших державах.

ІІ. Теорія “морозильної камери” [18] виходить з того, що Радянський Союз штучно “заморозив” національні прагнення, і коли радянська система різко стиснулася, приховані національні рухи вийшли на поверхню політичного процесу. Прихильники цієї теорії вбачають причину розпаду СРСР в національних рухах. Хоча в багатьох випадках (Середня Азія) було б правомірно розглядати національні рухи як наслідок розпаду СРСР.

ІІІ. Концепція етнопідприємництва. Згідно з нею, національна мобілізація – це результат агітації етнопідпримців, яким була необхідна легітимізація політичних претензій. Але ця теорія не бере до уваги те, що в пострадянських республіках етнопідприємництво процвітало дуже недовго і в більшості випадків зазнало краху. Росія, Україна, Білорусь структурно неприйнятні для етнопідприємництва, а національні рухи цих республік перебували в опозиції до влади. В Грузії, Азербайджані етнопідприємці спочатку мали успіх, але незабаром були витіснені іншими політичними силами, що спиралися не тільки на етнічний ресурс. У більшості автономних республік СРСР (за винятком Абхазії, Чечні, Північної Осетії) етнопідприємці були не в змозі захопити владу. Тобто, стратегія етномобілізації виявилася неефективною.

Після краху державної монополії на владу, що забезпечувала мир у регіонах, де було змішано різні етноси та релігійні конфесії, національні підприємці поступилися апаратникам, які прийшли до влади. Ось чому в пошуках причинних зв’язків, що пов’язують конфліктні ситуації в етносфері, необхідно враховувати чинник “місцевого”: місцеві традиції, історію, досвід розв’язання етнічних суперечок. На думку німецького дослідника К. Цюрхера, місцеві локальні інститути спроможні виступати в якості посередників при розв’язанні конфліктів, забезпечуючи рівновагу. Безумовно, місцеві інститути спроможні не допустити й потенційного насильства. Серед їхніх важелів найефективнішими є:

· використання джерел соціального впливу, які, у випадку безсилля держави, можуть виступити як посередники між етнічними групами (наприклад, духівництво);

· неформальні угоди про поділ влади, що можуть збалансувати суперництво етнічних груп у боротьбі за владу;

· формальні угоди про поділ влади.

Пострадянські держави є мультикультурними. Для підтримання рівноваги потрібні інститути, що будуть її забезпечувати та запобігати культурній уніфікації. Цікаво, що й сам мультикультуризм містить у собі вирішення проблем. Так, у північнокавказьких республіках після розпаду СРСР 1991 року зуміли запобігти трансформації потенційних конфліктів шляхом саморегулювання місцевих інститутів. Велику роль у створенні комунікаційних каналів для вирішення конфліктних ситуацій зіграло духівництво, інститут “старійшин”, як це було в Дагестані та Кабардино-Балкарії.

Політики нових держав повинні враховувати, що швидкі реформи, зміна еліт, проблеми приватизації підприємств, паюванням орних земель в поліетнічному суспільстві можуть створювати ситуацію серйозних ризиків.

Пострадянська етнізація: конфлікт ідентичності

Безуспішні спроби останніх років ХХ століття витіснити етнічність громадськістю призвели до того, що нішу національної ідентичності займає етнічна ідентичність.

Згадаймо, якою ейфорією супроводжувалося національне будівництво, що розгорнулося на азійському та африканському континентах у 50 – 60-их роках минулого стліття. У цьому зв’язку дуже показовим був ентузіазм Д. Неру в справі “відкриття Індії”. Але ж іноді модернізація суспільства не тільки не сприяє бажаному прогресові, а й може створити широкий спектр руйнівних реакцій, що загрожують порушенням ідентичності індивідів. Так, в останні роки гіпертрофована етнічність “нових націй” витіснила нав’язувану згори громадянську ідентичність та породила “етнонацію” – сурогат класичної європейської нації, тобто політизований етнос. Поліетнічні країни, у яких народжувалися такі нації, підлягали демонтажу.

Справді, у політичному суспільстві активність етнонаціоналістів об’єктивно націлена на сецесію та міжетнічні конфлікти. Як тільки поліетнічна система набуває змісту “багатонаціональної держави” (як це було в СРСР), вона приречена на постійну боротьбу з відцентровими внутрісистемними силами, дія яких може призвести до розпаду держави. Лідери етнонацій прагнуть до сецесії і створення власної “національної держави”. “Утворення національної держави є тенденцією вічного національного руху” [19].

Процес руйнування поліетнічної держави юридично обгрунтовується правом націй на самовизначення. В результаті виникає практично нерозвинуте юридичне протиріччя між принципами