Етнонація – це ще не нація, а етнос, що прийшов у політику. Втілити ж у життя ідею нації можна лише одним способом – створити “свою” державність. Тоді титульний етнос поєднується з державою і остаточно перетворюється на націю. При цьому етнос, що прагнув до сецесії, зараз прагне гомогенізувати “власну” державу і не допустити сепаратизму. Встановлюється політичний режим його повного панування з дискримінацією меншин – тобто етнократія. Такий тип держави будується на основі етнонаціоналістичної концепції, згідно з якою держава створюється одним етносом, що домінує на певній території. Права інших етнічних груп можуть формально визнаватися, але вони розглядаються як “гості”, по відношенню до яких “державний “ етнос може вести толерантну політику тільки за умови виконання ряду його вимог.

Характерно, що в таких випадках може виникати ланцюгова реакція. Наприклад, спочатку Грузія прагнула вийти зі складу СРСР, потім уже саме тбіліське керівництво повело боротьбу із сепаратизмом в Абхазії, Південній Осетії, Аджарії. Після цього влада Абхазії намагається побудувати “чисто абхазьке” суспільство, виганяє грузинів, починає утискувати росіян, вірменів.

Отже, між етнократією і націобудівництвом не спостерігається принципової різниці. В обох випадках йдеться про етнічну гомогенізацію.

Характерним для другої половини ХХ століття став феномен агресивної політизованої етнічності. Очевидно, він супроводжуватиме нас й у ХХІ столітті. На думку Д. Мойнихана, цей феномен створює ситуацію справжнього “пандемоніуму” [22].

Агресивна форма політизованої етнічності затьмарила життя багатьох країн. За ознакою етнічної належності люди почали вбивати одне одного. Наведемо число вбитих у деяких етнічних війнах: Філіпіни – 120 тисяч чоловік, Шрі-Ланка – 25 тисяч чоловік, Боснія і Герцоговина – 200 тисяч чоловік [23].

Від середини 80-х років хвиля “етнічного ренесансу” охопила СРСР: Якутськ, Алма-Ата, Карабах, Сумгаїт, Тбілісі, Крим, Баку, Фергана, Осетія, Придністров’я, Чечня… Етнічний націоналізм, як наслідок посткомуністичної ідентифікації, побутує і в пострадянських країнах, набираючи різних форм. Треба визнати, що спадщину останніх десятиліть ХХ століття у вигляді “національного питання” беремо із собою у ХХІ століття. Принаймні, поки що не маємо підстав думати, що вдалося хоч якось приборкати етнічний радикалізм, який вимагає “привести у відповідність” політичні й етнічні кордони (незалежно від того, чи змінюються при цьому ті та інші).

Активність екстремістських організацій, агресивний етнічний радикалізм, етносепаратизм, сецесія, міжетнічні конфлікти самі по собі – це лише соціальний феномен. Деструктивність не притаманна етносові одвіку. Феномен етнічної деструктивності – феномен історичний. Він виникає на певному етапі історичного процесу. Виявляється, що абсолютна більшість проблем сучасного суспільства в етносфері безпосередньо пов’язана з націобудівництвом. У ході його виникає конфлікт ідентичностей. Очевидно, що в ситуації такого конфлікту люди фактично стають маргіналами, опинившись у проміжному стані між неналежністю до свого етносу і належністю до нації, що вибудовується. Індивіди змушені вибирати між двома ідентичностями, а це нерідко може призвести до агресії, радикалізму в рішеннях. Активізується своєрідний механізм етнічного самозбереження, різко зростає рівень етнічної свідомості. За цих умов політика націобудівництва однозначно сприймається як асиміляція і етноцид.

Процеси деетнізації та акультурації, що розгортаються в процесі національного відродження, неминуче зіштовхуються з могутньою протидією. Так в ході внутріособистісної колізії нагромаджується потенціал етнічної деструктивності. Крім того, завжди знаходяться лідери, що політично організують стихійний процес та використовують деструктивний потенціал в своїх цілях. В етнічності виникає політична функція, етнос виходить в політичну площину суб’єктом політики.

Глибинне джерело етнічного радикалізму пов’язане з виникненням на певному етапі протиріччя між етнічними та політичними принципами структуризації соціосфери. Саме тому етнічна деструктивність, власне кажучи, є “етнічною”, а етнополітичний конфлікт – саме “етнополітичним”: еліта в ході цього конфлікту може прагнути до мети, далекої від “етнічних” проблем, але використовувати для її досягнення саме етнічні проблеми.

Щодо етнічного радикалізму, то він проявляється у формі етносепаратизму, юніонізму та, власне, в міжетнічних конфліктах. Між його різновидами простежується певна єдність.

По-перше, сепаратисти та юніоністи апелюють до етнічної ідентичності. Протистояння будується на використанні шовіністичного гасла “ми – вони”. У цьому випадку ворогом стає не поліетнічна держава, а домінуючий етнос. Ось чому громадянська нація не може бути створена на порожньому місці, нові цінності виникають не з повітря. Тому націобудівництво припускає акультурацію етнічної меншини шляхом впровадження культурних цінностей домінуючого етносу.

У результаті націобудівництва більш за все деетнізується державостворюючий етнос, що є своєрідним донором. Однак, “малі” народи все одно сприймають створення громадянської нації як “асиміляцію” “старшим братом”. Природно, що такі настрої посилено культивуються і підігріваються радикальними лідерами, які використовують деструктивний потенціал у своїх інтересах. В результаті етносецесійний конфлікт завжди переходить в кофлікт міжетнічний (вірмени і азербайджанці в Нагорному Карабасі, абхази і грузини в Абхазії, чеченці і росіяни в Чечні).

По-друге, етнорадикалізм, як власне міжетнічний конфлікт, може також виникати внаслідок політики націобудівництва. Він не може з’явитися просто через етнічні розходження. Для цього потрібно, щоб заздалегідь нагромаджувався деструктивний потенціал етнічності у представників, що населяють поліетнічну державу. Як правило, це реакція