у відповідь на спроби центру штучно утворити єдину націю, а також на перетворення етносів у етнонації з етнонаціоналістичною свідомістю. Етнонації, як етноси, що стали політичними суб’єктами, вступають у боротьбу між собою за право на монополію вважатися нацією, а фактично – за статус “титульного” етносу (у масштабах усієї країни або її окремих частин) і реалізацію права на власну державу.
Будь-який етнічний конфлікт – війна тамилів у Шрі-Ланці, осетино-інгушський конфлікт за Приміський район у Північній Осетії тощо – все це, по суті, боротьба націоналістичних еліт за свою етнократичну державність або автономію, у якій місця “чужинцям” немає. Агресивні дії спрямовуються на інший етнос, тому що він є “зайвим елементом” у створюваній етнократичній політичній системі. Відбувається ніби інтерференція двох причин – глибинного конфлікту ідентичностей, що виникає в результаті націєбудівництва і деетнізації, і неминуче присутньої в будь-якій поліетнічній державі етнічної стратифікації. Такого роду інтерференція різко збільшує потенціал етнічної деструктивності.
Отже, прояви етнічної деструктивності (етнорадикалізм, етно- і міжетнічні конфлікти) підтверджують єдину природу цих суспільних явищ кінця ХХ – початку ХХІ століття.
Керуючись цією тезою та враховуючи численні дослідження генези й розвитку деструктивних етнополітичних феноменів, у тому числі й на теренах колишнього СРСР, процес розгортання етнічної деструктивності можна принципово поділити на послідовні етапи:
1) відродження рідної мови та елементів етнічної культури;
2) зміцнення почуття етнічної спільності, нарощування етнічної ідентичності;
3) етнічне самоствердження через посилення етноцентризму і формування етнонаціоналістичних політичних організацій;
4) “мовна суверенізація” і витіснення інших мов, у тому числі за допомогою законодавчих механізмів;
5) активне відторгнення всього чужого, створення “образу ворога” в особі метрополії і “п’ятої колони” з представників іншого етносу, перетворення етноцентризму на шовінізм і перехід етнонаціоналізму в стадію радикалізму;
6) формування конкретних цілей боротьби – від нетериторіальної культурної автономії до повної державної незалежності;
7) “війна законів” з центральною владою, економічна суверенізація;
8) здійснення фактичної суверенізації контрольованої території, звернення до міжнародних інститутів у пошуках визнання і підтримки свого права на самовизначення;
9) проголошення повної незалежності, націоналізація державного майна; юридична суверенізація;
10) створення етнократичної моделі політичної системи.
Цю схему можна накласти практично на будь-яку ситуацію етнополітичної напруженості із врахуванням конкретно-історичного етапу, в тому числі на пострадянський розвиток колишніх республік СРСР.
Отже, головна тенденція посткомуністичної етнічної ідентичності являє собою політичну лінію на повну правову і економічну суверенізацію, створення власної „національної” держави.
Література:
1. Jenkins C. Resource movements // Annual Rev. Sociol, 1983, Vol. 9, P. 532.
2. Ачкасов В. Этнополитическая мобилизация: структура ресурсов и процесс развертывания // Вестн. Моск. Ун-та, сер 12,1998, № 4, С. 55.
3. Ethnic Identify: Cultural Continuties and Chance // De Vos, J. Romanucci – Ross.- Chicago-London, 1982, P. 14.
4. Hoffman S. On the Political Psychology of Pease and War // Political Psychology, 1986, Vol. 6, № 3, Р. 39.
5. Smith A. The Ethnic Origin of Nation.- Oxford, 1986. – p. xxx.
6. Касиррер Э. Техника современных политических мифов // Вестн. Моск. Ун-та, сер. 7, философия,1990, № 2, С. 61.
7. Ачкасов В. Вказ. праця – c. 59.
8. Ростоу Д. Переходы к демократизации: попытка динамической модели // Полис,1996, № 5, c. 7.
9. Гумилев Л. От Руси до России, СПб, 1992, с. 256.
10. Olzar S., Nage J. Introduktion Competitive Ethnic Relations // Competitive Ethnic Relations / Ed. By S. Olzar, London, 1986, p. 3-14.
11. Hobsbawn E. Some Reflection on Nationalism // Nossiter T., Hanson A. Imagination and precision in the social sciences? London, 1972, p. 399.
12. Краткий политический словарь, М., 1988, c. 267.
13. Национальная политика России и современность, М, 1997, – c. 293.
14. Див.: Дробижева Л., Аклаев А., Коротеева В. Демократизация и образы национализма в Российской Федерации 90-х гг., М., 1996, с. 21.
15. Хобсбаум Э. Нации и национализмы после 1780 г., СПб, с. 63 – 254.
16. Рыбаков С. Анатомия этнической диструктивности // Весн. Моск. Ун-та, сер. 18, 2001, № 4., - с. 23, 24.
17. Brubaker R. Nationalism Reframed // Natiohood and National Question in the New Europe, Cambridge, 1996.
18. The Triumph of Nations, N – Y., 1993.
19. Ленин В. И. Тезисы реферата по национальному вопросу // Полн. Собр. Соч, Т. 24 с. 385.
20. Хобсбаум Э. Нации и национализмы после 1780 г., с. 212.
21. Horovitz D. Ethnic groups in Conflict, Berkley, 1985.
22. Mounichan D. Pandemonium: Eтhnity in International Politics, N. – Y, 1993.
23. Зарубежное военное обозрение, 1992, № 3,4,5; 1993, № 1; 1995, №3, 7, 10; 1996, № 6, 9; 1997, 1, 2, 3, 9.
24. www.politik.org.ua