На завершення аналізу поглядів західних правознавців щодо ліберальної доктрини прав людини наведемо ще кілька найбільш чітких, однозначних і досить коректних висловлювань декого з них.

Узагальнюючи ставлення західних лібералів до прав людини, американський дослідник Ф. Свенссон відзначав, що ліберали „природно задоволені” положенням Статуту ООН, що її члени будуть забезпечувати індивідуальні права людини незалежно від раси, статі, мови чи релігії, але вони перебувають у скруті щодо належної відповіді расовим, мовним чи релігійним групам, які вимагають різного до себе ставлення, та групових, колективних прав задля збереження своїх специфічних рис [32]. Професор Гарвардського університету Дж. Монтгомері, проаналізувавши положення Загальної Декларації прав людини, дійшов висновку: „Всі ці права є важливими, якщо не життєвоважливими для індивідуальних прагнень до людської гідності. Однак вони стосуються індивідів, а не груп; вони не захищають етнічних спільнот” [33]. Відомо, відзначав В. Ван Дайк, що „індивідуалізм надає переваги членам домінуючої групи”. Їх спільні культурні особливості „дозволяють їм значно легше досягати домовленостей з тими, хто вже має вплив і владу”. Отже, підсумовує американський вчений, вони мають можливість отримувати „непропорційно велике представництво серед різних еліт” [34].

Показово, що впродовж останніх років до критики ліберальної доктрини прав людини все активніше долучаються російські дослідники. Так, Р. Абдулатипов дав одну з найбільш вдалих і точних, хоча, може, і неповних характеристик переваг та вразливих місць концепції прав людини, а також основного документа, на якому ця концепція ґрунтується. „Загальна Декларація прав людини, – підкреслює він, – це величезне досягнення людської цивілізації, але в ній все ж превалює розуміння прав і свобод людини з позиції однієї культури, культури і світосприймання Заходу. Припущена абсолютизація індивідуальних прав і свобод людини при недоврахуванні її ж колективних прав. Фактично виходить, що світова спільнота не захищає цілу низку специфічних національно-етнічних прав людини” [35].

Отже, зарубіжні вчені вважають, що головні вади ліберальної концепції прав людини – це, по-перше, їх тлумачення з позиції європоцентризму; по-друге, абсолютизація; по-третє, недооцінка такої важливої їх складової, як етнонаціональні права. Погоджуючись в цілому з такою оцінкою концепції прав людини, хотілося б, тим не менш, звернути ще раз увагу на її недосконалість та обмеженість, а також неспроможність захистити групові, колективні права етнонаціональних меншин.

Українські вчені, зокрема О. Бочковський, М. Грушевський, В. Даневський, С. Дністрянський, М. Драгоманов, В. Жаботинський, Т. Зіньківський, М. Ратнер, В. Старосольський та інші, почали досліджувати проблеми індивідуальних прав людини та колективних прав етнонаціональних меншин ще на межі ХІХ і ХХ століть. Варто нагадати, що тоді найбільш поширеними були дві теорії – „атомістична теорія нації” та „суспільна (спільнотна) теорія нації”. Вони вважалися і вважаються діаметрально протилежними. Правознавець і етнополітолог В. Старосольський з цієї нагоди писав: „Як скрізь в людському думанню про суспільне життє, так і в погляді на націю виступають дві основні антитези, два принципово противні собі способи розуміння її єства”. Перший з них він називав „атомістичним”, а другий – „суспільним”, або „спільнотним”. Показово, що аналізові кожній з цих теорій він присвятив окремі розділи своєї блискучої монографії „Теорія нації” (1922 р.), назвавши їх, відповідно, „Атомістичне розуміння нації” та „Нація як суспільство”.

Сутність атомістичної теорії нації, за В. Старосольським, полягає в тому, що вона розглядає націю „як суму, як просто збірну назву для якоїсь скількости людських одиниць, що відзначаються від других спільними собі прикметами”. Саме таке „атомістичне розуміння”, стверджував він, лежить „в основі численних теорій та спроб подати дефініцію нації”. Цікаво, що коріння цієї теорії він вбачав вже у вченні перших християн, які „відкрили” людину-одиницю, людину-індивіда. Найвищого розвитку атомістична теорія нації, на думку вченого, набула у працях представників епохи Просвітництва, зокрема Ф. Вольтера та Ш.-Л. Монтеск’є. Аналізуючи „Дух законів” останнього, В. Старосольський зазначав, що „для Монтеск’є нація се тільки загал однакових до певної міри одиниць, а не якась вища, об’єднуюча сі одиниці цілість”. І взагалі, робив він висновок, обидва вони, тобто Ф. Вольтер і Ш.-Л. Монтеск’є, „стоять, в погляді на націю, зовсім на ґрунті пануючого у XVIII століттю атомістичного розуміння суспільних явищ”.

Саме таке атомістичне розуміння нації, зауважував В. Старосольський і „було майже пануючим в політичній практиці” та „безпосередньо зв’язаній з нею теорії політичного права” аж до початків та в часи Першої світової війни. При цьому він цілком слушно відзначав: „Політично та юридично се проявлялося розуміннєм права „нації”, як одиничного права горожан, головно право уживати в публічному життю рідної мови. Се була в ХІХ століттю майже одинока форма, в якій позитивні законодавства підходили до національного питання та розв’язували його. Законодатна творчість мішаних національно держав Австрії, Угорщини, Швейцарії та Бельгії, яка розвивалася на тлі „прав мови”, не знала іншого підмету права як одиницю”. Ще важливішого теоретико-методологічного і практичного значення набувають такі його твердження: „Практична політична боротьба зводилася головно до питань про „права мови” і літератури… При сьому вихідною точкою була концепція „прав людини та горожанина”. Право нації не існувало поза індивідуальним правом горожанина… Бо нація як правний суб’єкт не існувала” [36].

Ці твердження В. Старосольського, при всій їх коректності, вимагають певних коментарів і зауважень.