По-перше, всі вони базувалися на положеннях, висунутих тогочасними західними вченими, зокрема Г. Герренвіттом, Г. Зіммелем, Г. Кельзеном та іншими. По-друге, варто мати на увазі, що тогочасна боротьба етнонаціональних спільнот зводилася переважно до боротьби за культурно-мовні права. По-третє, нації, не кажучи вже про етнонаціональні меншини, суб’єктами права не вважалися, а отже про їхні групові, колективні права ще майже не йшлося. По-четверте, пріоритетною вважалася концепція індивідуальних прав людини, які в етнонаціональній сфері зводилися до мовних прав. По-п’яте, в другій половині ХХ століття атомістична теорія нації, зазнавши певних трансформацій, перетворилася на так звану політичну теорію нації. Згідно з нею, до політичної нації зараховуються всі громадяни поліетнічної держави незалежно від їх етнічного походження. Всі вони формально є рівними в своїх індивідуальних правах і обов’язках. До недавнього часу прихильники теорії політичної нації не визнавали, а дехто з них і досі не визнає групових, колективних прав етнонаціональних меншин.
Щодо сучасних українських дослідників, то деякі з них розпочали критично ставитися до ліберальної доктрини прав людини ще на межі 1980 – 1990 років. Зокрема, не можна не погодитися з їх висновком про те, що: „На відміну від системи Ліги Націй, де захищалися національні меншини, в системі ООН перевагу було віддано загальному захисту прав людини, причому у свій час виходили з того (як пізніше з’ясувалося помилкового) припущення, що в рамках такого захисту і права меншин можуть бути забезпечені” [37]. Деякі інші вітчизняні науковці також вважають, що „правило недискримінації та орієнтація на індивіда самі по собі недостатні для захисту прав індивідів як членів груп, а також самих груп… Проблеми національних меншин не можна ефективно вирішувати, виходячи із застарілого підходу до прав меншин або тільки на базі індивідуальних прав” [38].
Досить коректно щодо індивідуальних прав людини висловилися такі дослідники, як Ю. Римаренко, Л. Шкляр та С. Римаренко. Зокрема, вони стверджують: „…Не завжди і всюди права людини можуть виступати гарантом такої специфічної сфери, як колективні права народів, що прагнуть національно-державного самовизначення” [39]. До цього, на нашу думку, можна лише додати, що індивідуальні права людини так само не можуть гарантувати і колективних прав етнонаціональних меншин, які прагнуть національно-територіальної чи національно-культурної автономії. І саме це є однією з причин боротьби етнонаціональних меншин за визнання і забезпечення своїх групових, колективних прав.
Проти „абсолютизації в українській політико-правовій доктрині права особи чи загальнолюдських прав” виступає і правознавець В. Костицький. На його думку, ця абсолютизація є „науково неспроможною”, а запровадження політико-правової доктрини лібералізму в Україні „означало б бути відкинутим у розвитку не менш як на два століття” [40].
Та найбільш нищівній критиці ліберальну доктрину прав людини піддали вітчизняні автори статті під промовистою назвою „Западный миф о правах человека как средство агрессии против прав народов и прав всего человечества”. Основні їх положення зводяться до наступного. По-перше, „загальні права людини є міфом”, який з’явився в Статуті ООН „з ініціативи Великобританії, США та деяких інших країн”. По-друге, загальні права людини – це не всі існуючі на Землі права і погляди на життя, а лише ті, „які сформувалися у народів Західної Європи та США”. По-третє, намагання Заходу накинути всьому людству ліберальну доктрину прав людини є не чим іншим, як „західною культурною експансією”. По-четверте, в Статуті ООН, Загальній Декларації ООН з прав людини та інших міжнародно-правових документах закладена „програма асиміляції” всього незахідного світу. По-п’яте, „спроба поширити західне розуміння прав людини під ширмою загальних на всю земну кулю виявилася невдалою”. По-шосте, робиться висновок про необхідність заперечення ліберальної доктрини прав людини, усунення її положень з конституцій пострадянських держав та ґрунтовної переробки відповідних міжнародно-правових документів тощо [41].
Поважно ставлячись до будь-яких думок, у тому числі й до думок авторів зазначеної статті, тим не менш вважаємо за потрібне висловити свою повну і абсолютну незгоду з їх твердженням про необхідність заперечення ліберальної доктрини прав людини та застерегти проти закликів щодо усунення її положень з конституцій пострадянських держав. Щодо переробки відповідних міжнародно-правових документів, то це досить слушна ідея, але реалізувати її можна, на нашу думку, лише шляхом доповнення положень про індивідуальні права людини (хай і в їх ліберальному трактуванні) ширшими і чіткішими груповими, колективними правами етнонаціональних меншин. Такого ж доповнення потребують і конституції багатьох держав світу.
Доречно відзначити, що протягом останніх років з’являються публікації, присвячені пошукам нових підходів щодо правового врегулювання етнополітичних відносин та порівняльному аналізові переваг і вад концепції групових, колективних прав етнонаціональних меншин [42].
Підсумовуючи все вище наведене, можна зробити такі висновки.
По-перше, ліберальна доктрина індивідуальних прав людини відіграла і відіграє важливу роль у справі захисту прав людини. Однак її можливості виявилися досить обмеженими у такій не менш важливій справі, як захист прав корінних народів та етнонаціональних меншин.
По-друге, посилюється тенденція, сутність якої полягає в тому, що ліберальна доктрина індивідуальних прав людини зазнає зростаючої критики з боку багатьох суспільствознавців і правознавців не лише незахідних, а й західних країн. Претензії ліберальної доктрини прав людини на універсальність все частіше визнаються міфом, її основні положення вважаються суто західним витвором, а намагання поширити їх у всьому світі розглядаються як нова політико-правова та інформаційна експансія США та окремих їх союзників для встановлення і зміцнення свого світового панування. До того ж, все більше правознавців усвідомлюють, як це давно зрозуміли етнонаціональні меншини, що