ліберальна модель, де перевага надається ринковим механізмам, притаманна, наприклад, США, Канаді, Великій Британії та Австралії;–

модель регульованого ринку, де розподіл ресурсів визначається ринком у поєднанні із значним регулюванням на основі угод між урядом, бізнесом і працею. Ця модель характерна для Швеції, Норвегії, Австрії, Німеччини; –

японський тип держави добробуту, що відрізняється патерналізмом на рівні підприємства.

Соціальна політика США базується на таких постулатах, як приватна власність, ринкова економіка, конкуренція. Особливістю американської ментальності є індивідуалізм та визнання неминучості соціальної нерівності, тому американська концепція соціальної справедливості виходить з таких принципів:–

головною умовою реалізації соціальної справедливості є надання всім громадянам фундаментальних прав (свобода слова, совісті, асоціацій);–

із сфери суспільних відносин виключається дискримінація особи.

Головною метою соціальної політики є вирівнювання можливостей для всіх громадян. Оскільки між правами і можливостями їхньої реалізації існує розрив, то його подолання має відбуватися із врахуванням механізму економічного зростання і дотриманням розумного балансу між принципом економічної ефективності і принципом розподілу. В цілому в США нараховується близько 75 програм соціальної допомоги, що передбачають виплату грошей, надання безплатних талонів на харчування, дотації на оплату житла, медичну допомогу та ін. Протягом 1980 – 1995 років витрати федрального уряду на соціальні програми трималися приблизно на одному рівні – 50 – 52 %. На ці та інші програми федеральний уряд і штати виділяють понад 10 млрд. дол. щорічно.

Порівнюючи соціальну політику, наприклад, США і Швеції, слід відмітити, що, незважаючи на приблизно однакові частки національного доходу, що використовується на охорону здоров'я, освіту та інші соціальні програми, у США держава несе відповідальність за надання маргінальним групам населення мінімального стандарту. В Швеції ж держава гарантує всім рівне право на високий рівень життя. В США індивід обирає послуги соціальної сфери, керуючись своїми доходами і сімейним станом, а у Швеції існує єдина для всіх система охорони здоров'я, освіти і пенсійного забезпечення, послуг і пільг, обсяг і якість яких визначаються політичними рішеннями.

Уряд Швеції проводить політику рівності, а тому матеріальні блага розподіляються досить рівномірно між усіма членами суспільства. Різниця в заробітній платі не є великою. Наприклад, доход селянина лише удвічі менший від зарплати лікаря і в 2,5 разу менший від заробітку керівника великого підприємства. Рівність досягається також шляхом надання державою безплатних або недорогих високоякісних послуг у найважливіших сферах життя. Важливими факторами вирівнювання є повна зайнятість (адже суспільство з повною зайнятістю уникає різниці в доходах і життєвому рівні) і прогресивна система оподаткування, яка включає прямі і непрямі податки.

Високий рівень життя в Швеції став можливим завдяки тривалому, відносно стійкому економічному зростанню. Вже після Другої світової війни Швеції вдалося посісти перше місце в Європі і одне з перших у світі за рівнем життя, розрахованому за часткою ВНП на душу населення. Виплати центрального уряду на соціальні програми 1980 року становили 62 %, а в 1992 – 1995 роках – 58,8 % усіх урядових витрат.

Нині, внаслідок відомих політичних і соціально-економічних подій, що відбулися в останнє десятиліття, Україна переживає системну соціально-економічну кризу, результатом чого стало посилення негативних процесів у соціальній сфері. Більше всього постраждав у процесі перетворення статус праці. Проведення соціальної політики «виживання» на офіційному рівні поставило під сумнів роль і місце праці в матеріальному забезпеченні людини. Культ «заробітку грошей» знецінив саме поняття праці, штовхаючи людей на різні види діяльності з метою матеріального забезпечення.

Держава, управляючи потужними матеріальними, фінансовими ресурсами, володіючи правовими важелями впливу на зайнятість, у той же час не повинна придушувати дії ринкового механізму, а шукати оптимальне сполучення управлінського впливу з елементами ринкових відносин. Центральні органи влади повинні встановити мінімальну зарплату хоча б на рівні прожиткового мінімуму, створити й організувати мережу підготовки, перепідготовки і працевлаштування робочої сили, визначити правові норми найму і звільнення робітників, стимулювати створення нових робочих місць і суспільних робіт шляхом надання пільг тощо.

Зрозуміло, що в умовах ринку тільки ефективно працююче окреме підприємство або галузь промисловості в цілому може забезпечити прийнятний рівень зарплати і хоча б необхідний мінімум соціальних гарантій своїм робітникам. У нас же дотепер, у порівнянні з розвинутими країнами, продуктивність праці і середній прибуток учетверо, вп’ятеро нижчий – з усіма економічними і соціальними наслідками, що випливають в результаті таких реалій.

У системі стимулювання праці чільне місце посідає заробітна плата. Вона є головним джерелом підвищення добробуту. Основний недолік соціальної сфери в Україні пов'язаний з низькою оплатою праці. Тому необхідно відновити відтворювальну функцію заробітної плати, підвищити її частку у ВВП, зменшити надмірну диференціацію у розподілі доходів.

Необхідність посилення соціального захисту в Україні пояснюється вкрай низьким рівнем доходів. Саме це є причиною того, що соціального захисту потребують не окремі верстви населення, а практично більшість громадян. Основні причини цього: незначний обсяг виробленого ВВП на душу населення, а також існуючі пропорції розподілу національного доходу. Ці показники в Україні, порівняно з високорозвиненими країнами, вкрай негативні. Заробітна плата за своїми розмірами ніяк не відповідає