Надлишок “рекомендованих” актів (жертви перестають бути добровільними, хоча певний час на них навішується ярлик добровільності) знижує рівень конструктивності взаємодії: компрометує “рекомендовані” акти, які мали місце до цього, знижує рівень оптимальності чинної моделі, позбавляє мету привабливості.

Насильницька дія для стабілізації процесу створення оптимальної моделі організації ресурсів може бути до певної міри корисною, проте, у порівнянні з “рекомендованим” актом, вона є набагато менш бажаною і набагато швидше, ніж “надлишок” жертовності, компрометує мету і оптимальну модель організації ресурсів для її досягнення. Взагалі насильство свідчить про безсилля і нездатність до конструктивної взаємодії.

”Акти, що сприймаються нами як “обов’язкові”, не викликають у нас ні переживань ворожнечі, ні ненависті, а також особливої симпатії до них самих та їх виконавця. Вони сприймаються, як “дозволено-обов’язкові”… Вони нормальні, справедливі, а тому позитивні і тільки” [11, с. 59]. Хоча вони ”позитивні і тільки”, ці акти є свідченням фукціонування оптимальної моделі організації ресурсів, бо не вимагають від акторів зайвих витрат психічної енергії, фізичних перевантажень, не руйнують їх комфортного і безпечного самопочуття. У вигляді ”дозволено-обов’язкових” актів П. Сорокін подає зразок конструктивної взаємодії, що є нормою існування, законом буття і не вимагає доведення, бо всі суб’єкти безумовно її сприймають. Вона передбачає ненасильницькі відносини і виключає примус і насильство як форму взаємодії.

”Інше переживання виникає у відповідь на акти “рекомендовані”. Тут я, у відповідь на подібний акт, відчуваю по відношенню до його суб’єкта вдячність і любов, симпатію і бажання йому, в свою чергу, надати ту ж послугу. Самий же акт здається нам чимось бажаним і привабливим” [13, с. 59].

“Рекомендовані” акти в будь-якій сфері взаємодії людей свідчать про дисфункцію моделей організації ресурсів. Вони є компенсаторною дією, скерованою на мінімізацію чи повну ліквідацію наслідків дисфункції діючої моделі організації ресурсів, бо вимагають значних витрат психічної енергії, фізичних напружень, часто на межі людських можливостей. П. Сорокін наголошує, що “акти рекомендовані – понаднормально-позитивні, свого роду вони є моральною розкішшю” [11, с. 59].

“Рекомендовані” акти частіш за все відбуваються як наслідок і компенсація “заборонених” актів – насильства і примусу, що обумовлюють втрату ресурсів. “Рекомендовані” акти можуть бути насильством у відповідь на насильство, тоді вони можуть частково або зовсім втрачати конструктивний зміст, перетворюючись на акти “заборонені”.

”У відповідь на акти заборонені ми реагуємо у формі актів ворожості, несприйняття та ненависті на адресу його суб’єкта; в нас природно виникає бажання дати відсіч незаконному замаху і помститися за його спробу. Сам же акт викликає в нас переживання відрази і несприйняття такої форми поведінки” [11, с. 59]. “Заборонені” акти незаперечно свідчать про дезоптимізацію моделі організації ресурсів, прогресуючого сповзання від конструктивної до неконструктивної взаємодії.

Виходячи з класифікації П. Сорокіним соціальних явищ (актів) за характером переживань, їх можна поділити на два основні типи: конструктивні і неконструктивні, в яких застосовуються, відповідно, ресурсозберігаючі і ресурсоруйнуючі моделі організації. До перших належать “обов’язкові” та “рекомендовані” акти, до других - “заборонені”.

Створення сприятливих умов для конструктивної психічної взаємодії при вирішенні гострих соціальних завдань саме по собі є складним і актуальним завданням, виконання якого передує реальному вирішенню суспільних проблем.

Створення психологічного клімату в суспільстві, який би зовсім вилучив із спектру психічних переживань людей всі негативні моменти, в принципі неможливе. Більш того, це призведе до зубожіння спектру психічних переживань людини і згубно відіб’ється на її соціальній природі. До речі, як і руйнівний надлишок напруги психічних переживань.

Для зменшення ваги неконструктивної психічної взаємодії доцільно домагатися зведення в суспільстві до можливого мінімуму примусово-насильницьких актів, які є злочином “в силу їх природи”.

П. Сорокін відзначав, що в сучасному світі в переважній більшості країн кримінальні кодекси навіть вбивство вважають злочинним актом “не в силу його природи, а в силу чогось іншого, оскільки вони ж допускають і навіть вимагають у відповідних випадках вбивства, ажніяк не вважаючи його злочином” [11, с. 61]. П. Сорокін наполягає: ”Якщо акт вбивства за своєю природою є злочином, то він злочином повинен бути завжди і всюди” [11, с. 61].

Конструктивна взаємодія в підгрунті своєму вимагає визначення злочинних актів ”за їх природою”. Природа злочинного акту полягає в дії, що призводить до незворотних втрат ресурсів. Таке розуміння злочину в суспільстві забезпечить просування суспільно-політичних відносин шляхом від насильства до ненасильства.

Змістом реакції суспільства на злочин, як на дію, що розпорошує і знищує ресурси, повинне бути припинення або мінімізація і недопущення її в подальшому. Реакцією суспільства на злочин не може бути поглиблення чи продовження цього процесу з міркувань відплати, помсти тощо. В умовах глобалізації соціально-економічних і суспільно-політичних процесів це об’єктивно стає неможливим.

Неконструктивна взаємодія у формі “заборонених” актів – відповіді насильством на насильство, злочином на злочин в умовах інформаційного суспільства загрожує ініціюванням лавиноподібного, нестримного процесу руйнування всієї антропосфери.

Простий і доцільний принцип, використання якого допоможе зробити соціальну взаємодію конструктивною (корисною або цінною для суспільства дією), вважається така, що не призводить до втрати ресурсів (у широкому розумінні) і сприяє їх оптимізації та збільшенню. Дію, яка призводить до втрати ресурсів, цінність якої для суспільства (саме з точки зору збереження ресурсів) є сумнівною або відверто шкідливою, не можна вважати конструктивною.

Якщо йти за настановами філософії прагматизму, яка встановлює знак рівності між цінним і істинним [13, с. 251], то розуміння істини, будь-які суперечки або сумніви щодо ступеня