Формування і утвердження в суспільстві розуміння, що навіть страта вбивці – це незворотна втрата, хоча і не найціннішого, але суспільного ресурсу. Бо разом із стратою, як актом відплати по відношенню до злочинця, суспільство і держава, що діє від імені суспільства, страчують самих себе в моральному сенсі, оскільки демонструють свою слабкість і нездатність застосувати до нього інші засоби. Демонструють, що відповідь на вбивство вбивством – єдиний засіб соціального захисту від такого роду злочину. Що вбивство, потяг до нього як засобу вирішення проблем, є актом внутрішньо притаманним цьому суспільству, в певному розумінні – норма соціального буття. “Знищення людського життя, що здійснюється у мирному буржуазному житті, є не менш страшним, ніж те, що відбувається на війні” [1, с. 422].

Виробити спільне для всіх країн і народів розуміння злочинного акту буде дуже нелегко, особливо враховуючи те, що примус, фізичний або психічний, є основою практично всіх об’єднань у спільноти [2, с. 146]. Проте це завдання можна полегшити, якщо визначати злочин, керуючись порадою П. Сорокіна, ”виділяючи клас певних актів, що мають однакову природу і однакові ознаки” [11, с. 72].

”Злочинні або заборонені акти суть акти, що протирічать “дозволено-обов’язковому” шаблону поведінки. …Таким чином, спільною ознакою всього класу злочинних актів і злочинної поведінки (з точки зору будь-якого індивіда) буде ознака протиріччя їх з поведінкою і актами, що усвідомлюються як “дозволено-обов’язкові” (такі, що протирічать атрибутивно-імперативним переживанням)” [11, с. 76].

В інформаційному суспільстві будь-які акти, що ведуть до втрат ресурсів, повинні суперечити атрибутивно-імперативним переживанням як окремих його членів, так і всіх його прошарків, кваліфікуватись як антигуманні акти – правопорушення, що загрожують найважливішим інтересам суспільства. А найважливіші інтереси суспільства зводяться, зрештою, до «породження результату, який за багатством, складністю і потужністю впливу переважає все, що слугувало його створенню» [6, с. 304], що ніяк не може узгоджуватися з насильством і втратами ресурсів, які його супроводжують.

Визнання акту злочинним за ”його природою” як акту, що призвів до незворотних втрат ресурсів, напевне одне з найважливіших і найскладніших завдань, яке повинне виконати людство на шляху до налагодження глобальної конструктивної взаємодії окремих своїх спільнот – на шляху від насильства до ненасильства.

Конструктивна взаємодія на підставі ”культу ресурсозбереження” несе в собі певні небезпечні тенденції. Але не треба забувати, що серед ресурсів людства духовні ресурси посідають не останнє місце. Хоча починати доводиться із збереження енергоносіїв, сировини, біоресурсів тощо.

Насамкінець можна зазначити:

1. Компоненти людської взаємодії, визначені П. Сорокіним, є протоформулою конструктивної соціально-політичної дії, спрямованої на досягнення соціально корисної мети при мінімальному або повному виключенні втрат ресурсів.

2. Оптимальна організація ресурсів, спрямованих на досягнення соціально корисної мети, виникає на підставі оптимальної організації психічної енергії людей, тобто при “однаковому виявленні (символізуванні) одних і тих же психічних переживань взаємодіючими суб’єктами” при їх тотожності.

3. Втрата суспільних ресурсів, згідно з П. Сорокіним, починається з руйнування “об’єктивованої психіки” – духовних символів, втілених в “недуховних формах буття”.

4. Виходячи з класифікації П. Сорокіним соціальних явищ (актів) за характером переживань, їх можна поділити на два основні типи: конструктивні і неконструктивні, в яких застосовуються, відповідно, ресурсозберігаючі і ресурсовитратні моделі організації. До перших належать “обов’язкові” та “рекомендовані” акти, до других - “заборонені”.

5. В інформаційному суспільстві будь-які акти, що ведуть до втрат ресурсів, повинні суперечити атрибутивно-імперативним переживанням як окремих його членів, так і всього суспільства, кваліфікуватись, як “заборонені” акти – правопорушення, що загрожують найважливішим інтересам суспільства.

Література:

1. Бердяев Н. А. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. Философия свободы / Сост., вступ. ст. и коммент. В. В. Шкоды. – Харьков: Фолио; М.: ООО “Издательство АСТ”, 2002. – (с. 265 – 476) 736 с.

2. Вебер, Макс. Про деякі категорії соціології розуміння / Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. – К.: Основи, 1998. – (с. 104 – 157) 534 с.

3. Взаимодействие. Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С. С. Аверинцев и др. – 2-е изд. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. – 815 с.

4. Джемс, Вільям. Прагматизм / Джемс В.; Пер. з англ. П. Юшкевича. – К.: Україна, 1995. – (с. 3 – 154) 284 с.

5. Дриккер А. С. Эволюция культури: информационный отбор. – СПб.: Академический проект, 2000. – 184 с.

6. Дюркгейм Э. Ценностные и «реальные» суждения / Социология. Её предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., составление, послесловие и примечания А. Б. Гофмана. – М.: Канон, 1995. – (с. 286 – 304) 352 с.

7. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – М.: Изд-во ЭКСМО – Пресс, 2001. – 832 с.

8. Конструктивность. Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост.: Ю. И. Аверьнов. – М.:Изд-во Моск. коммерч. ун-та, 1993. – 431с.

9. Лоренц К. Агрессия (так называемое зло) / Пер. с нем. Г. Швейника. – СПб.: Амфора, 2001. – 349 с.

10. О’Коннор Дж., Мак-Дермот Я. Искусство системного мышления. Творческий подход к решению проблем и его основные стратегии. Пер. с англ. – К.: «София», 2001. – 304 с.

11. Сорокин П. А. Общая социология / Человек. Цивилизация. Общество /Общ. ред., сост. и предисл. А. Ю. Согомонов: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1992. – (с. 25—220) 543 с.

12. Шеллинг Ф. Система трансцендентального