Інший аспект проблеми цього періоду полягає у зміні ставлення до держави, яке при неможливості нівелювання „тіньових сторін” громадянського суспільства, але вже в умовах демократії, призводить до політичного відчуження і обертається девальвацією демократії як політичного режиму взагалі. Така фрустрація виливається, у кращому випадку, в масову суспільну аномію, у гіршому – в насильницькі дії проти влади.

Отже, в цих умовах тверда і консолідуюча позиція політичного лідера є не менш важливою, ніж на початку перетворень. Цим пояснюється прихід до влади політичних лідерів іншого типу. Зазвичай це господарники, які в уявленні суспільства здатні „міцною рукою” якщо не консолідувати націю, то бодай зупинити подальшу дезінтеграцію системи, у випадку країн ЦСЄ – забезпечити виконання завдань, пов’язаних з набуттям членства у ЄС. Приклад такої ротації знаходимо у чеській практиці, де 2003 року було організовано акцію „Дякуємо! Йдіть!”, аби усунути В. Гавела з посади президента країни. Причина не в тому, що В. Гавел перестав бути „моральним лідером нації”, а в тому, що змінилися контексти політичного лідерства з окресленням чітких перспектив вступу до ЄС. Відтак В. Гавел став постаттю неадекватною завданням країни, і мусив поступитися місцем В. Клаусу.

Контексти політичного лідерства в сучасній Україні

Відповідно до періодизації демократизації, запропонованої В. О’Донеллом і Ф. Шміттером, Україна нині перебуває на етапі переходу від власне демократизації до консолідації демократії. При цьому слід враховувати те, що під час другого президентського терміну Л. Кучми відбувся „відхід” до попередньої фази – фази лібералізації, але вже неоавторитарного режиму. Власне, через постійне звуження сфери громадської активності й сталася „помаранчева революція”. Зміна влади (політичного лідера) відбулася у досить незвичний спосіб – шляхом ненасильницького повалення старого режиму завдяки масовій активізації суспільства. Причина небаченої суспільної активності – невміння попередньої влади ввести дедалі зростаючу соціальну активність у правове русло, оскільки діяльність інститутів громадянського суспільства набувала дедалі більш формалізованого характеру. Суспільні ініціативи використовувалися вибірково – лише ті, які „влаштовували” владу. Спотворювалися й форми політичної та суспільної участі, коли результати референдуму, виборів „підганялися” під побажання влади. „Помаранчева революція” стала закономірним явищем – акцією протесту проти пасивної поведінки влади щодо суспільства. Тому зміна авторитарного Л. Кучми на ліберала В. Ющенка є закономірною. Цим Україна продемонструвала власну європейськість: спрацювала європейська „система гойдалок” – на зміну лібералам приходять консерватори і навпаки. Зауважу, що така система не спрацьовує у країнах, які зазвичай більш схильні до авторитаризму, наприклад, у Росії.

Завданням нового лідера, який власне й прийшов до влади на хвилі „масової суспільної активності” – перевести її у правове русло. Задля цього мали б бути задіяні механізми суспільної участі – через створення каналів комунікацій органів влади і громадських організації. На перший погляд, в Україні проведено чесні парламентські вибори, відбувся перехід до пропорційної виборчої системи, парламентського принципу формування уряду, створено громадські ради при органах державної влади тощо. Однак прийняті нововведення не стали „єдиними для усіх правилами гри”. У чесності виборів все ще сумнівається значна частина партій, що не потрапили до парламенту, і їх електорат. Громадські ради існують формально, ініціативи громадських організацій все ще не задіяні. Навряд чи зблизила суспільство і владу нова виборча система. Громадяни, реалізуючи своє виборче право, все ж виявилися усунутими від якісного наповнення партійних списків. Остаточно не визначеним залишається й механізм формування уряду. Тобто, незважаючи на конституційні зміни й нововведення, політична система й надалі залишається розбалансованою, а політичні партії лише наближаються до того, щоб стати повноцінними артикуляторами політичних інтересів громадян. Брак суспільного консенсусу щодо зовнішньополітичних пріоритетів (зокрема, більшість партій власну виборчу кампанію вибудовували на чиннику НАТО і ЄЕП), незрозуміла для більшості громадян економічна політика уряду, постійна загроза підвищення платні за джерела електроенергії і комунальні послуги суттєво послаблює позиції Президента.

Радше несприятливою є й геополітична кон’юнктура. Розширений Європейський Союз, з огляду на необхідність адаптації нових членів, і надалі, навіть незважаючи на зміну системи влади, не бачить у найближчому майбутньому євроінтеграційних перспектив України. Докорінно змінила власну зовнішньополітичну стратегію й Росія. Тобто, „російський чинник” в українській політиці нині значно вищий, ніж це було в 1990-х роках.

В таких умовах Україна потребує сильного політичного лідера з вкрай виразною і зрозумілою політикою. З огляду на це, позиції лідера-мораліста дедалі слабшають, про що свідчить постійне зниження президентського рейтингу.

На підставі викладених міркувань можна вивести певні закономірності політичного лідерства на постсоціалістичному просторі.

По-перше, роль політичного лідера у процесах демократичного транзиту є більш важливою у розколотих суспільствах. Тут можна перефразувати тезу Л. Даймонда про те, що „життєздатне громадянське суспільство має важливіше значення для консолідації демократії, ніж для її встановлення” [9], в твердження, що чітка і недвозначна позиція лідера держави має важливіше значення не у зламі авторитарної системи, а саме в „консолідації демократії”. При цьому, лідер має нейтралізовувати як крайню активність громадянського суспільства, що звужує поле для маневру урядів при здійсненні економічних реформ, так і стати на заваді „необмеженим апетитам” нових економічних еліт, будучи справді гарантом конституції, виконуючи, за