в геоекономічному фокусі залишаються поки що фрагментарними і не мають реального попиту в української бізнесової і політичної еліти. Українська еліта продовжує ділити геополітичний ресурс і не концентрується на геоекономічному ресурсі та декларативно сподівається на геокультурний, для якого нема реального підґрунтя.
Як було показано вище, регіональне домінування національної еліти можливе лише за умов наявності довгострокових стратегій в сфері економіки, територіальної експансії, культури, мови, релігії. Причому ці довгострокові стратегії передаються від одного покоління національної еліти до наступного. Нинішня українська національна еліта, яка намагається скористатися плодами державної незалежності, знову буде останньою елітою, тобто не матиме нащадків, не зможе передати їм свої цілі, бо не має їх — ні в територіальному аспекті, ні в культурному, ні в технологічному. Можна користуватися знаннями нинішньої національної еліти, але її цілі ні на що не придатні, і мають бути відкинуті наступним поколінням.
Проблема не в тому, що ми не можемо перейти в позитивний виклад цивілізаційної парадигми країни і залишаємося цільовими нігілістами. Проблема в тому, що позитивний виклад не може бути індивідуальним чи вузькогруповим підприємством, бо це проектна чи управлінська позиція іншого типу. Тобто цільовий нігілізм і якомога більш послідовна ілюстрація профанації нинішнього проекту «незалежності» країни — окремий етап роботи для більшості національної еліти, яка досі знаходиться всередині старих геополітичних проектів.
Отже потрібно чітко і прагматично зафіксувати нашу проектну позицію -- стати розвинутим інфраструктурним регіоном геоекономічного світу.