запропонували поетапний план, що передбачає передачу влади в Іраку спочатку Правлячій раді, яка перебуватиме під контролем США, а потім протягом дев’яти місяців реальне керівництво країною повинно перейти до незалежного іракського уряду. Проте й цей план у США не вважають життєздатним. Кондоліза Райс відкинула його одразу, заявивши, що владу в Іраку необхідно встановити демократичним шляхом — на основі нової конституції та загальних демократичних виборів. Тоді Ширак заявив, що Франція може й підтримати проект резолюції, і навіть відправити в Ірак свої війська, але тільки в тому випадку, якщо США чітко визначать графік переходу влади в країні до незалежного й легітимного уряду Іраку.
Виступ французького президента на засіданні Асамблеї ООН завершився бурхливими оплесками, які передусім стосувалися його слів про те, що жодна країна світу «не має права діяти від імені інших».
Коротка зустріч Ширака й Буша в Нью-Йорку практично нічого не змінила в позиціях двох країн. Кожна залишилася при своїй думці стосовно війни в Іраку й ролі ООН у врегулюванні глобальних конфліктів. Єдиний позитив у тому, що лідери домовилися про спільні дії проти розповсюдження зброї масового знищення.
Позиція Франції та особисто її президента спровокувала в американських медіа багатомісячну антифранцузьку кампанію. Минулого тижня Томас Фрідман, провідний аналітик New-York Times, переплюнув своїх братів за цехом, написавши: «Франція вже не наш союзник. Вона стає нашим ворогом». Більше того, журналісту здалося, що Франція узагалі хоче американського провалу в Іраку. Підготовлена таким чином американська публіка ніяк не сприйняла жест французького президента з покладанням вінка до місця зруйнованих терористами веж Світового торговельного центру. Американці зробили вигляд, що забули й слова французького президента, сказані ним 11 вересня 2001 року, «ми всі сьогодні — американці». Часи змінюються: нинішній політичний клімат у США характеризується безкомпромісним гаслом воєнного часу — «хто не з нами, той проти нас».
«Не проти» виявилася, як відомо, єдина країна — Великобританія, пов’язана особливим стратегічним партнерством із США. За однозначну підтримку США, за створення спеціального досьє щодо Іраку й за участь у воєнних діях лейбористський уряд на чолі з Тоні Блером зазнає відчутних втрат у рейтингах — британський електорат ось уже понад місяць стежить за перебігом публічного розслідування причин смерті військового експерта доктора Келлі, яке, у свою чергу, докладно та небезсторонньо висвітлюють усі мас-медіа країни.
Британська влада заперечувала, що Тоні Блер збирався в Берліні наводити політичні мости між США та Європою, іншими словами, схилити своїх європейських колег до позитивної реакції на нову резолюцію ООН щодо Іраку. Правда, позиції сторін, хоч і незначно, але все-таки змінилися. Цікаво, що сам британський прем’єр опинився на роздоріжжі: з одного боку, Блер згоден, що ключову роль у повоєнному Іраку повинна відігравати ООН, з другого — він не готовий іти так далеко, як Шрьодер і Ширак, котрі вважають ООН єдино можливим регулюючим органом в Іраку. Як частина американсько-британської коаліції Британія вже поквапилася відреагувати на заклик президента США збільшити військову присутність в Іраку — і збільшила його до 12 тисяч солдатів, не чекаючи на резолюцію ООН. Проте Блер погодився з французьким і німецьким лідерами, що відновлювати суверенітет Іраку слід якнайшвидше.
Цікаво, що Блер не полетів у Нью-Йорк на засідання Генасамблеї ООН. Не лише тому, що за тиждень до щорічної партійної конференції, яка обіцяє небувале вирування пристрастей, лідеру лейбористів потрібен час на підготовку. Йому також потрібно продемонструвати електорату, що справи всередині країни завжди важливіші за будь-які міжнародні зустрічі (а тим часом Британія на даному етапі виконує обов’язки президента Радбезу). Певне, справжня причина відсутності Блера в Нью-Йорку полягає в тому, що настрої у британському суспільстві стають дедалі скептичнішими стосовно участі Британії в іракській війні, тож Блеру просто необхідна тактична пауза у відносинах із президентом Бушем. Тим паче, що на роль близького друга Америки цього разу призначено російського гостя.
Під час війни в Іраку Кондоліза Райс, радник президента Буша з національної безпеки, визначила позицію США фразою, яка стала майже крилатою: «покарати Францію, проігнорувати Німеччину, простити Росію». Зважаючи на все, Росію «простили». І російський президент Володимир Путін вирушив до Америки не тільки для участі в Генасамблеї ООН, а й для особистої зустрічі з президентом Бушем у Кемп-Девіді.
Тому напередодні візиту в інтерв’ю американським журналістам лідер Росії акуратно дистанціювався від жорсткої позиції Франції і Німеччини в іракському питанні. І був надзвичайно ввічливим, коли пояснював, що «теоретично ми не виключаємо більш активної участі Росії у відновленні Іраку». Він також не виключив можливості направити в Ірак російських солдатів під американське командування, зауваживши: «для нас не має значення, хто керуватиме операцією», значення має наявність мандата ООН.
Крім Росії, ще чимало країн воліють узяти участь у розподілі «іракського пирога». Тим паче що запрошення звучить із вуст головного «переможця» Іраку. Сполучені Штати змушені визнати, що впоратися з відновленням зруйнованої близькосхідної країни самотужки їм не під силу. Вони дуже потребують додаткового фінансування (до речі, не тільки для Іраку, а й для Афганістану) й іноземних миротворців, особливо з мусульманських країн, таких як Туреччина, Пакистан, Бангладеш. Індія також готова надати допомогу. Проте всі країни заявляють, що їм необхідна схвалена членами ООН резолюція. І навіть Сирія, яку ще недавно США звинувачували в підтримці іракського диктатора, також висловила готовність направити свій військовий контингент у сусідню країну, але тільки за умови,