До основних чинників, що ускладнюють рівноправне співробітництво України з Росією, слід віднести такі. З боку України: незавершеність процесу формування національної державної структури, відсутність або нерозвиненість деяких її важливих інститутів; надмірна інтеграція економіки України з народним господарством колишнього СРСР і перш за все Росії, однобічна залежність від джерел енергопостачання останньої; недостатня розвиненість почуття національної державності у свідомості значної частини населення України, недостатнє переборення комплексу меншовартості [7, 69].

Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин України з Росією є позиція самої Росії. Перше і, мабуть, найголовніше полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про Україну як органічну частину Росії. Слов’янська належність обох народів сприяє підсиленню таких уявлень. Особливо сильні такі мотиви в Москві, котра, будучи тривалий час столицею надцентралізованої авторитарної держави, зробила все, щоб породити в масовій свідомості стереотип такого центру, якому беззастережно підпорядковані всі регіони. Достовірно те, що й зараз у Москві не усвідомлена достатньою мірою нова реальність, і колишні республіки так чи інакше сприймаються окремими політичними елітами як частини однієї країни, а не в якості незалежних держав.

Друга обставина полягає в тому, що після ейфорії, викликаної перемогою в серпневому (1991 р.) путчі, російські демократи поступово усвідомили величезні втрати, які пов’язані з розвалом СРСР. Якщо Україна та інші республіки здобули незалежність і право вільно розпоряджатися нею, то Росія (що прикривалася вивіскою СРСР) фактично втратила величезні території, майже половину населення, виявилася відгородженою від Заходу ще одним поясом держав (Україна, Білорусь, країни Балтії) і, отже, по суті втратила статус наддержави [11].

Усвідомлення цих реалій не може не викликати шовіністичних настроїв у Росії, що є прямою загрозою і для самої Росії, і для колишніх республік СРСР, і для миру в усьому світі. Причому, якщо раніше шовіністичні настрої були притаманні переважно консервативним силам Росії, то зараз і ті, що називають себе націонал-демократами, дедалі більше схиляються до цієї позиції. У перспективі ж не виключено їх зближення, а то й об’єднання на засадах націонал-патріотизму. До речі, подібні настрої дедалі вагоміше впливатимуть на керівництво Росії, тим більше, що справді демократичний прошарок там незначний і нестійкий [3].

За таких умов неявною, але, безперечно, головною метою політики Росії є прагнення її втримати Україну в полі свого впливу, зберегти реальні важелі тиску на неї. Реалізується таке прагнення ненасильницькими методами, що, проте, не виключає можливості нанесення несподіваних "уколів" – різких, відносно короткочасних заходів та дій, спрямованих проти України як суверенної держави [16, 628].

Україна і Росія самою історією приречені на тісне співробітництво – тут і географічне сусідство, і спорідненість народів, і величезна кількість людей однієї національності, які проживають на території іншої держави, і надінтегровані економічні зв’язки, і багато іншого. Розвиток доцільних зв’язків і відсікання фальшивих, створення надійного міждержавного механізму сталих взаємовигідних відносин мають стати вихідними засадами в політиці Української держави щодо Російської Федерації [2, 74].

Долі обох країн були завжди тісно пов’язані, але в сучасному світі їх інтереси різняться. Настав момент, коли вони повинні йти своїми шляхами, хоча й до однієї мети – до демократичного ринкового суспільства. Тому можна спо­діватися, що економічні, політичні, культурні стосунки України з Росією будуть розвиватися цивілізованим шляхом, якщо тільки там або тут не візьмуть гору радикально-націоналістичні сили або сили відверто проімперського ?атунку [3].

Отже, характер нинішніх російсько-українських взаємин, а тим більше переплетіння інтересів та історичної долі обох народів, роблять реальною можливість подолання шовіністичних тенденцій, встановлення добросусідських відносин, рівноправного партнерства. Це особливо важливо зараз, коли вирішення економічних проблем набуває першорядного значення для становлення України як незалежної держави.

Розділ ІІ. Основні напрямки і характер відносин між Україною та Росією

2.1. Взаємини у політичній сфері

На нашу думку, в новітній історії українсько-російських політичних відносин можна виокремити кілька періодів: 1991-1993 pp. – час високої напруги у двосторонніх відносинах, пов'язаної з кримським питанням, гострою проблемою розподілу Чорноморського флоту; 1994-1998 pp. – етап складного узгодження національних інтересів, зміцнення особливого стратегічного партнерства, яке було закріплено великим Договором від 31 травня 1997 p., цей час також характеризувався напруженими внутрішньополітичними баталіями з приводу ратифікації цього фундаментального історичного документа; виділимо також "перехідний" період 1999-2000 pp., пов'язаний зі зміною влади в Кремлі, спрямованістю двосторонніх відносин на прагматичне наповнення особливого стратегічного партнерства конкретним змістом [16, 626].

Становлення якісно нових українсько-російських відносин розпочалось із проголошення Декларації державного суверенітету РРФСР (12 червня 1990) та Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990). Під час візиту Б.Єльцина в Київ 19 листопада 1990 р. було підписано Договір між УРСР та РРФСР, який до укладення в 1997 р. українсько-російського широкомасштабного договору був правовою основою двосторонніх відносин між нашими державами. Б.Єльцин, ведучи боротьбу за владу з Президентом СРСР М.Горбачовим, намагався налагодити з суверенними республіками прямі зв'язки без нав'язливого посередництва старого союзного центру. Після провалу путчу "ГКЧП"