Чергове погіршення здоров'я Б.М.Єльцина поставило питання забезпечення демократичного процесу передачі влади. Тодішній секретар Ради національної безпеки Росії генерал О.Лебедь, голоси прибічників якого дуже допомогли Б.Єльцину перемогти Г.Зюганова в другому турі виборів, розпочав свою політичну гру. 10 жовтня 1996 р. газета "Кримська правда" опублікувала статтю претендента на роль "російського Бонапарта" під назвою "Севастополь – російське місто", в якій, зокрема, говорилося: "Слід порушити питання про наявність територіального спору між Росією та Україною, розглядаючи права Росії на Севастополь в історичному аспекті, спираючись на солідну правову базу, етнографічний чинник, а також з урахуванням волевиявлення мешканців міста. Жорстка позиція України щодо флоту багато в чому продиктована прагненням утвердити де-факто суверенітет над Севастополем". Насправді провокаційні заяви окремих російських політиків були спрямовані на підсилення своїх позицій у боротьбі за владу. Це, звичайно, не відповідало справжнім національним інтересам демократичної Росії, загрожувало конфронтацією, яка послаблювала міжнародні позиції обох держав [16, 629-630].

Поступово з'являлось розуміння того факту, що економічне становище в наших країнах могло б бути кращим, якби економічний прагматизм узяв гору над хворобливими політичними амбіціями. Спроби тиску на Україну, щоб "ощасливити" її новим об'єднанням, довели свою неспроможність. Конфронтаційність могла лише перетворити Україну на "санітарний кордон", що відокремлює Росію, послаблюючи її, від Європи [13, 28].

У першій половині 1990-х pp. Україна довела свою спроможність як незалежна держава. Поступово до владної політичної еліти Росії прийшло розуміння того, що особливе стратегічне партнерство, яке безумовно є необхідним для наших держав, треба формалізувати на основі міжнародного права.

30 травня 1997 р. Прем'єр-міністр Росії В.Чорномирдін та Прем'єр-міністр України П.Лазаренко підписали угоди про подальшу долю Чорноморського флоту, було знайдено взаємно прийнятні рішення щодо умов і термінів його базування у Севастополі. Формально Росія унеможливила цим, на певний час, приєднання України до НАТО. Те, що місто нині перебуває у складі України згідно з міжнародно-правовими актами, засвідчують не лише результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. в Севастополі на підтримку Акту про державну незалежність України, а й Конституція Російської Федерації, ухвалена всенародним голосуванням 12 грудня 1993 p., адже стаття 65, яка визначає суб'єктів федерального устрою, містами федерального значення називає лише Москву й Санкт-Петербург. Про українське місто Севастополь там, звичайно, не згадується, оскільки РРСФР передала його з власної ініціативи у 1954 р. в складі Кримської області Україні. Нині Севастополь посідає винятково важливе геоекономічне місце як центр інфраструктури транспортних комунікацій у процесі розвитку торговельно-економічного співробітництва з країнами чорноморсько-каспійського регіону. Таке використання міста відповідає національним інтересам як України, так і Росії [12, 93].

31 травня 1997 р. було відкрито нову сторінку в історії українсько-російських відносин. У Марийському палаці в Києві Президент України Л.Кучма і Президент Російської Федерації Б.Єльцин підписали Договір про дружбу, партнерство та співробітництво. Також була ухвалена Заява до жителів Севастополя, Декларація про стан і перспективи розвитку українсько-російського співробітництва та Угода про ракетно-космічне співробітництво [7, 247].

Широкомасштабний договір урегулював такі принципово важливі питання, як рівноправне стратегічне партнерство у різних сферах, визнання територіальної цілісності України без обумовленості рамками СНД й підтвердження легітимності та непорушності існуючого між Україною й Російською Федерацією кордону, заперечення використання сили, включно з використанням економічних методів тиску, ствердження принципу невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини; визнання того, що добросусідство й співробітництво сторін передбачає зміцнення міжнародного миру та безпеки; захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, обопільне сприяння можливостям вивчення української мови в Росії та російської в Україні; визначено механізм розв'язання непередбачених спірних ситуацій щодо вирішення окремих питань у різних сферах. Названий договір став не тільки головним нормативно-правовим документом двосторонніх відносин, а й компромісною основою для розв'язання складного комплексу проблем, які блокували прогресивний розвиток українсько-російського співробітництва. На його основі були вирішені такі питання, як поділ Чорноморського флоту та визначення Севастополя як тимчасової бази російського Чорноморського флоту, створено міжнародно-правові підстави для делімітації (позначення на карті) та демаркації українсько-російського державного кордону, були створені сприятливі політичні умови для поступу в торговельно-економічному співробітництві. Україна й Росія нарешті змогли перебудовувати відносини республік СРСР на відносини рівноправних держав. Першим випробуванням такої моделі став складний процес ратифікації Договору про дружбу, партнерство й співробітництво [15, 455-462].

Справжнім випробуванням для стратегічного українсько-російського партнерства стала серпнева 1998 р. фінансова криза в Росії. Нагадаємо, що під час візиту в Москву в лютому 1998 р. Л.Кучми було підписано програму економічного співробітництва України та Російської Федерації на період 1998-2007 pp. Було створено механізм для розвитку торговельно-економічних зв'язків наших країн. Це був важливий крок, адже коли весь світ створює торговельні союзи, ми розходились під приводом захисту внутрішнього ринку, що стимулювало пропаганду економічних воєн, а це, своєю чергою, негативно впливало на стан українсько-російських політичних відносин [16, 632].

В умовах посилення боротьби за владу Б.Єльцин у вересні 1998 р. призначив на посаду Прем'єр-міністра Є.Примакова, чия кандидатура влаштовувала думську опозицію. Відносна стабілізація політичного становища в Москві дала можливість відновити конструктивний українсько-російський діалог. Відбулись переговори між Л.Кучмою, Б.Єльциним та Є.Примаковим. На вищий рівень була піднесена робота українсько-російської стратегічної Групи. Активізувалась робота змішаної міжурядової комісії, насамперед, з координації антикризових заходів. Сторони домовились обговорити ідею створення зони вільної торгівлі.

Гостре внутрішньополітичне становище в обох країнах обумовило складний перебіг процесу