ратифікації Договору від 31 травня 1997 р. Патріотично-комуністична опозиція в Державній Думі Федеральних зборів Російської Федерації обумовила процес ратифікації певними застереженнями: реалізацією угод щодо Чорноморського флоту, проведенням в обох країнах референдуму про об'єднання. Дума не бажала підтверджувати легітимність існуючого кордону й погодитись із Біловезькими угодами, які формально були денонсовані. Наприклад, тогочасний голова комітету Державної Думи Російської Федерації у справах СНД та зв'язках із співвітчизниками Г.Тихонов безапеляційно заявляв, що "ратифікація загальнополітичного договору означала б потурання курсу української влади на подальше послаблення зв'язків з Росією, згоду з непривабливою роллю України як вічного міжнародного опозиціонера Росії, який виконує замовлення відомих сил щодо послаблення Москви". 23 жовтня 1998 р. Державна Дума ухвалила постанову "У зв'язку з закріпленням у Конституції Автономної Республіки Крим української мови як єдиної державної мови на території Автономної Республіки Крим." Було знайдено ще один формальний привід відкласти ратифікацію українсько-російського договору про дружбу, партнерство й співробітництво. Врешті знадобилось особисте втручання Прем'єр-міністра РФ Є.Примакова, щоб 17 лютого 1999 р. 106 голосами "за" та 25 "проти" при 17 голосах тих, хто утримався, Договір, нарешті, був ратифікований обома палатами Федеральних зборів. Президент Б.Єльцин, перебуваючи на лікуванні у Центральній клінічній лікарні, 4 березня 1999 р. підписав Закон про ратифікацію Договору про дружбу, партнерство й співробітництво між Російською Федерацією та Україною. Отже, попри велику кількість політичних перешкод, виконавча та законодавча влади в Україні й Росії довели свою спроможність на ділі забезпечити ефективність механізму стратегічного українсько-російського партнерства [16, 634-635].
На жовтневих 1999 р. президентських виборах в Україні тема відносин із Росією була однією з найважливіших. Це спонукало діючого Президента Л.Кучму розтлумачити виборцям свою позицію: "Україна та Росія повинні допомагати одна одній вставати з колін, тому що український і російський народи – не старший і молодший, а просто брати. Україна відбулась як незалежна держава й до Росії не приповзла. Однак і до Європи поки що не добігла. Спроби розірвати родинні зв'язки з Росією не мають сенсу, чим раніше усі політики в Росії зрозуміють, що спроби у будь-якому вигляді приєднати Україну безперспективні й небезпечні, тим раніше розпочнеться нова епоха в житті наших народів". Після переобрання на посаду президента, виступаючи 30 листопада 1999 р. у присутності тодішнього Прем'єр-міністра Росії В.Путіна, Президент України Л.Кучма в інавгураційній промові наголосив на пріоритетності стратегічного партнерства з Росією, адже "стабільність українсько-російських відносин визначає безпеку всієї Європи" [16, 635].
Ще одним гострим питанням порядку денного українсько-російських відносин залишається проблема делімітації та демаркації державного кордону. Саме прозорість східного кордону України стала одним із приводів уведення в червні 2000 р. візового режиму з нашими найближчими сусідами по Центральній Європі. Звичайно, ніхто не пропонує відгородитись від Росії залізною завісою та замінувати прикордонні райони, але кордон має бути облаштований відповідно до міжнародно-правових норм. Це є символом поховання мрій певних політичних сил на відновлення єдиної держави, але існує безліч інших форм цивілізованого спілкування.
Слід наголосити, що з сухопутною ділянкою кордону суперечливих питань майже не лишилося. А от із визначенням кордону в Азовському морі існують проблеми. Україна пропонує поділити Азов навпіл. Росія вважає територіальними водами 12-мильну зону від берега, пропонує користуватись Керченською протокою спільно, а Азовське море оголосити нейтральним. Таке рішення може змусити обидві сторони посилити охорону морських кордонів, адже в нейтральні води матимуть право заходити іноземні кораблі. Українська сторона пропонує чітко визначити морські кордони, російська обстоює спільне використання привабливих зон, оскільки, за прогнозами фахівців, саме в українському шельфі містяться основні запаси нафтогазових покладів. Суттєву роль у цьому питанні відіграє Кримська автономія, котра як регіон суверенної України з особливим статусом відкрита для економічного партнерства з російськими регіонами. Наприклад, наприкінці 1999 р. делегація уряду Москви та Голова Верховної Ради Криму Л.Грач підписали протокол про наміри спорудити 4,5-кілометровий транспортний перехід між Керчю та Кубанню, який проляже через спірну Керченську протоку. Зокрема, сторони домовились про створення відкритого акціонерного товариства "Міст Росія-Україна", в якому контрольний пакет акцій (51%) належить Москві, а по 24,5% – Криму та Кубані. У випадку реалізації цього проекту виникне новий транспортний зв'язок між Європою та Близьким Сходом. Проблемою є вартість проекту – близько 1 млрд. доларів США. Перспективним видається налагодження партнерських зв'язків між прикордонними регіонами України та Росії по всьому периметру кордону. Це, до речі, один із шляхів до більшого порозуміння у сфері міжнаціональних відносин [14, 117].
Минулий рік позначився черговою політичною кризою у відносинах між Україною і Російською Федерацією. Суперечка виникла навколо питання неузгодженості лінії кордонів в Керченській протоці біля о. Тузла в районі якого росіяни почали будувати дамбу. Це спричинило як порушення в екосистемі району так і загальний політичний ажіотаж в середовищі владних еліт обох країн. Однак, не дивлячись на тимчасові неузгодженості українське керівництво наголошує, що "наше європейське майбутнє невіддільне від стратегічного партнерства з Росією". Сучасний політичний порядок денний українсько-російських відносин визначається імперативами наповнення конкретним практичним змістом поняття особливого стратегічного партнерства.
2.2. Розвиток економічні відносин
Враховуючи, що вироблювана в Україні продукція має високу енерго- та матеріалоємність, вимоги вітчизняних стандартів на продукцію поки що не відповідають міжнародному рівню, а також наявність ще цілого ряду технологічних, управлінських, інституціональних та інших несумісностей, сподівання на швидке інтегрування України у світову економічну систему виглядають нині вельми проблематичними. Тому у зовнішньоекономічній сфері Україні