Такий стан справ викликає занепокоєння з огляду на те, що переважна більшість невиконаних заходів Програми – це саме ті, на реалізацію яких в реальному секторі економіки покладалися великі надії, і невиконання їх ставить під загрозу досягнення стратегічної мети Програми – зростання взаємного товарообміну до 2007 р. не менше ніж у 2,5 рази [17, 243].

Відсутність значного прогресу в розвитку економічного співробітництва наших країн багато в чому зв’язано з недостатнім урахуванням при його організації інтересів "низового" рівня: підприємств, організацій, громадян – з надмірним акцентом на взаємодію тільки на міждержавному рівні. В зв’язку з цим особливу увагу слід приділяти створенню сприятливих умов для ефективної взаємодії ринкових суб’єктів України та Росії. В перспективі економічні позиції України в Росії будуть визначатися насамперед конкретними можливостями її підприємств та фірм на російському ринку порівняно з західними конкурентами. Тому завдання щодо розширення співробітництва з Росією потребує від України розробки заходів державної підтримки зростаючої активності українського бізнесу в Росії, а також правового регулювання процесів взаємодії ринкових структур обох країн [4, 96].

Для активізації ходу виконання Програми доцільно, на нашу думку, в стислі строки передбачити: проведення додаткової інвентаризації всіх обмежень і перепон, стримуючих розвиток торговельно-економічних зв’язків між країнами; гармонізацію законодавчих актів та всіх інструментів регулювання зовнішньоекономічної діяльності: процентних ставок, валютних курсів, податків, митних та інших зборів і відрахувань; підписання угоди про взаємні поставки товарів на еквівалентній основі; прискорення створення механізму клірингових розрахунків і угоди щодо створення промислово-фінансових груп; створення спільної експертної групи для узгодження питань реалізації режиму вільної торгівлі і внесення відповідних пропозицій у Змішану Українсько-Російську комісію із співробітництва; створення і запровадження системи страхування експортних кредитів; розробку і втілення в практику механізму захисту суб’єктів господарювання на ринках обох країн, а також системи обмежень діяльності на зовнішніх ринках недобросовісних суб’єктів господарювання; створення системи міждержавного кредитування третіх країн, які б використовували виділені їм кредити для придбання товарів, що виробляються в Україні та Росії; створення і запровадження спільного банку даних щодо експортного потенціалу країн і забезпечення широкого інтерактивного допуску до цієї інформації усіх зацікавлених міністерств, відомств та організацій; врегулювання платіжно-розрахункових відносин між підприємствами і організаціями обох країн, включаючи можливе часткове чи повне погашення заборгованостей у майновій формі і цінними паперами, а також переоформленням частки дебіторської заборгованості у державний борг країн: розробку і прийняття міждержавних документів щодо координації ринків цінних паперів, єдиних принципів заставних операцій, страхування ризиків, валютного та експортного контролю; створення сприятливих умов для розвитку різних форм спільного підприємництва: транснаціональних промислово-фінансових груп, лізингових компаній і т.ін.; розширення практики введення квотування обсягів взаємних міждержавних поставок продукції та послуг з метою більш повного задоволення попиту і підвищення ефективності взаємного товарообміну.

2.3. Пріоритети українсько-російських відносин в культурній сфері

Відносини між Україною та Росією в культурній сфері надто часто відтісняються на другий і навіть на третій план, порівняно з їх економічними, політичними та військово-політичними відносинами, що вже перетворилося на звичайне і малопомітне явище. На фоні, наприклад, відомих колізій, пов’язаних з поставками до Росії українського цукру, укладанням українсько-російської "Великої" угоди та домовленостями щодо розподілу Чорноморського флоту, проблема, скажімо, переміщення культурних цінностей, як і всі інші проблеми культурного профілю, відходять у затінок і постають у ролі чогось відверто другорядного.

Однак, навіть побіжний аналіз переконує, що галузь культурних відносин між Україною та Росією у тривалому плані є не лише суттєвою, але, значною мірою, й визначальною. Причому, визначальною ця галузь є, разом з тим, і для економічних та політичних відносин між нашими країнами. Адже успіхи чи прорахунки в економічній або політичній галузях цих відносин не просто не самоцінні. Вони принципово не можуть бути самоцінними, оскільки справжній смисл і значимість ці відносини набувають не самі собою, не з позицій абстрактної вісі координат якихось економічних та політичних "перемог" чи "поразок", але з позицій того фактичного впливу, який вони справляють на життя реальних людей, а отже й знаходять безпосереднє відображення в культурній галузі [6].

Не викликає сумнівів те, що в міру об’єктивних та суб’єктивних причин Україна нині є, за незначним винятком, пасивною стороною українсько-російських відносин у культурній сфері. І в цьому немає нічого дивного.

Маючи багату культурну традицію і високий інтелектуальний потенціал (не будемо в даному випадку торкатися питання про деякі джерела і даної традиції, і даного потенціалу), Росія як суб’єкт міждержавних відносин схильна, хоч і не завжди до усвідомленої й цілеспрямованої, а все ж експансії в усіх сферах культурних (утім не тільки культурних) відносин. Судячи з усього, Росія цю "схильність" у найближчому майбутньому збереже – навіть незалежно від свого власного бажання або небажання. Настільки неосяжна і могутня держава іншою бути й не може, що визнають навіть і самі росіяни [11].

Цікаво, що Д. Фурман щодо цього сформулював своєрідну формулу, так би мовити, російської державної "незграбності", яку він не без підстав ототожнює із закономірною формою прояву "логіки імперського простору". Відповідно до цієї формули він пише: "якщо на території, де є потужне російське ядро і дуже різні, відносно невеличкі народи, які проживають на периферії, створюється єдина держава або союз держав, то, хоч би яка була їх ідеологія, у них все одно домінуватиме російське ядро над неросійською периферією".