Україна, як пасивна сторона українсько-російських відносин у культурній сфері, прагне, що цілком природно, усунути диспропорції, які мають місце, і надати культурним відносинам з Росією форму рівноправного партнерства. Але таке прагнення збігається з визначеною вище "схильністю" Росії до усвідомленої або неусвідомленої експансії в культурній сфері і об’єктивно зумовлює формування у суб’єктів міждержавних відносин, що розглядаються, різноспрямованих стратегічних орієнтирів.

Якщо для України визначальним стратегічним завданням є зміна стану речей, що склалися в аналізованій галузі відносин, то для Росії таким же завданням є (з тими або іншими застереженнями) збереження такого або подібного стану речей.

Причому справа тут зовсім не в специфічному менталітеті українців та росіян, який модно останнім часом обговорювати і з якого настільки ж модно нині виводити "справжню своєрідність" українсько-російських відносин. Якщо вже прагнути виявити витоки різноспрямованих стратегічних орієнтирів України та Росії, то слід звернутися до аналізу як деяких специфічних рис людської психіки в цілому, так і деяких особливостей існування специфічних утворень, які називаються державами.

Якщо, наприклад, держава, як цілісне утворення, не орієнтована первісно і тотально на самозбереження, в тому числі за допомогою незаперечного пріоритету власної вигоди або так званого інтересу, вона нежиттєздатна. Іншими словами, будь-яка справді незалежна держава, що прагне залишатися такою, рівною мірою прагне або до рівноправних відносин з іншими державами (ідеал цивілізованої форми відносин), або до більш або менш очевидного й істотного домінування в таких відносинах (ідеал імперської форми відносин). І ніколи жодна держава, що прагнула залишатися такою, не прагнула до відносин підпорядкування з іншими країнами [11].

Але в такому випадку найважливішим вихідним положенням для цілеспрямованого формування розвитку і для осмислення українсько-російських відносин у будь-якій предметно окресленій сфері, в тому числі і в культурній, є константа наявності або відсутності пріоритету в цій сфері однієї із сторін. І це природно, бо саме ця константа визначає направленість, сутність і своєрідність фактичних спрямувань суб’єктів таких відносин.

Таким чином, для Росії характерний пріоритет у сфері українсько-російських культурних відносин. Але чи означає це, що українсько-російські відносини в культурній сфері приречені у зв’язку з цим на довічне "тертя", а наші країни повинні забути про багатовікову духовну спорідненість?

Поза системним осмисленням домінуючих в сучасному світі тенденцій, у тому числі й розглянутих вище, відповісти на це запитання аргументовано й переконливо неможливо. Спроби подібного роду неминуче призведуть до актуалізації давно апробованої і відомої схеми безглуздих гасел і докорів, які ні в кого з опонентів не викликають, як правило, внутрішньої потреби віддавати собі звіт у тому, яким чином ці гасла і докори поєднуються з реальністю, чи відповідають вони, наприклад, домінуючим тенденціям, що уособлюють вектор розвитку сучасної суспільно-історичної практики?

Якщо ж спробувати все це усвідомити, з’являться необхідні та достатні підстави для всебічного аналізу і меж об?рунтованості позиції України та Росії в тій чи іншій галузі культурних (і не лише культурних!) відносин. Крім того, позиції України і Росії в означеній сфері відносин виявляться в даному випадку і зрозумілішими, і об?рунтованішими, і передбачуванішими, тобто такими, що відповідають загальновизнаним критеріям, які високо цінуються в сучасному світі.

Незалежно, наприклад, від деякого нинішнього "нерозуміння" спрямувань один одного в культурній сфері, в більш-менш віддаленій перспективі і Україна, і Російська Федерація безперечно навчаться – альтернативи цьому немає – будувати свої відносини на основі дедалі тіснішого і справді рівноправного співробітництва. Однак подібне співробітництво виявиться можливим лише як результат досягнення, яке передбачає досить тривалий період взаємної адаптації до самої думки не тільки про економічний, політичний, військовий та ін. суверенітет, але й, з чим примиритися значно складніше, про духовний суверенітет один одного [6].

Не тільки формально, – наприклад, у договірній формі, – визнавши останній, але цілком адаптувавшись до думки про такий суверенітет, народи України і Росії вперше матимуть можливість набути фундаментальної підстави для недискримінаційних форм духовного зближення, а отже, зближення в усіх галузях культурної сфери відносин. Нині ж, як і в найближчому майбутньому, і для України, і для Росії значно вигідніше і перспективніше в межах сфери культурних відносин підтримувати атмосферу певної дистанційності та доброзичливої змагальності.

По-перше, саме така атмосфера здатна справити зараз значний стимулюючий вплив на обидві сторони українсько-російських відносин і, завдяки цьому, прискорити процес їх виходу з кризи у багатьох галузях культурної сфери (наприклад, у галузі освіти, культури, мистецтва, культурних знань тощо).

По-друге, не слід забувати, що ефективний, а отже, доцільний і стабільний характер процесу зближення у сфері культурних, як і будь-яких інших, відносин безпосередньо залежить і від того, наскільки життєздатні державні утворення, які прагнуть до такого зближення (не викликає сумнівів, що будь-які інтеграційні процеси в межах державних утворень, кожне з яких переживає серйозну кризу, здатні лише посилити останню і призвести до неконтрольованих наслідків) [11].

Отже, в сучасних умовах саме процес цивілізованої, тобто не конфронтаційної за своєю суттю, і контрольованої дезінтеграції між Україною і Російською Федерацією в культурній сфері створює оптимальні умови для налагодження в історичній перспективі тісних і продуктивних відносин. Враховуючи ряд додаткових об’єктивних і суб’єктивних чинників, саме доброзичлива змагальність сприятиме яскравому прояву вже в найближчому майбутньому в межах сфери культурних відносин між Україною та Росією духовної спорідненості, що