Вже на початку 2000-х став помітним антагонізм поміж донецьким угрупованням (орієнтованим усе ж на розвиток національного виробництва – хоч і за специфічних умов сприяння з боку влади) та кланом СДПУ(о), який звик паразитувати на перерозподілі бюджетних потоків. Слід підкреслити: цей антагонізм має принциповий характер, оскільки "донецькі" в ході трансформації могли б перетворитися в майбутньому на респектабельних бізнесменів європейського штибу, зацікавлених у створенні передбачуваних, чесних і однакових для всіх правил гри на ринку; а натомість клани Медведчука-Суркіса можуть існувати лишень в умовах непрозорої, непідконтрольної влади, яка має можливість маніпулювати громадськими коштами [32].

На цій основі наприкінці 2002 року реальним міг стати політичний союз "донецького угруповання" з поміркованою опозицією, очолюваною Віктором Ющенком, який на посаді прем'єра виявив свою здатність запровадити нормальні ринкові правила в українській економіці. Однак СДПУ(о) зробила тоді все, щоб розбити цей украй небажаний для неї союз. Платою за її тактичний успіх стало надання крісла прем'єра одному з лідерів донецьких, Януковичу.

У листопаді 2002-го, ще до затвердження прем'єра Верховною Радою, автор цих рядків розмістив в Інтернеті статтю "Україна президента Януковича: спроба футурологічного прогнозу"'. Сьогодні незайве переказати трьома реченнями основний її зміст. На думку автора, неабиякі менеджерські здібності Віктора Федоровича давали б йому найкращі шанси позмагатися, обійнявши головне урядове крісло, за ще звабливішу посаду офіційного "наступника-2004". Ці шанси вельми посилювалися абсолютною прийнятністю постаті тодішнього донецького губернатора для Москви [34].

Статтю важко назвати оптимістичною: автор прогнозував розвиток усієї великої України за сценаріями окремо взятої Донецької области, яка "порожняк не жене" і де є наразі дві головні партії – Партія регіонів та партія безробітних. Автор також вважав вельми імовірним остаточний поворот, із приходом Януковича до влади, від непослідовної "багатовекторності" Кучми до чіткої визначеності української політики, – в фарватері забезпечення інтересів Кремля й найбільших російських компаній [16].

Упродовж перших місяців прем'єрства Януковича "просунуті" київські аналітики відверто кпили з "донецького" прем'єра, який, мовляв, заблукав у складних київських коридорах влади. Януковичу прогнозували швидку поразку в змаганні з Віктором Медведчуком. Говорили, що він є лишень проміжною фігурою, а восени, або ж – узимку 2003-го прийде справжній "наступник" (якщо, звісно, Леонід Данилович не вирішить остаточно "ощасливити" свій народ третім терміном). Натякали, що максимум, на що спроможний Віктор Федорович, – це подорожче "продати" підконтрольні йому мільйони "донецьких" голосів іншому кандидатові [12].

І навіть коли на непарадних зборах лідерів провладних фракцій на Банковій (замість планованого урочистого форуму в палаці "Україна") Януковича таки було названо єдиним кандидатом від влади, багато хто стверджував: це лишень черговий тактичний хід Медведчука. Еліти жахнуться регіонального лідера з кримінальним минулим, і в ролі рятівника нації на білому коні знову з'явиться Кучма.

Можливо, такий план насправді існував. Але його автори не врахували реальної готовності Януковича боротися за перемогу всіма доступними засобами. І скоро всі, а надто – технологи СДПУ(о), відчули: Донбас порожняка справді не жене!

Водночас дедалі потужнішим чинником на українській політичній сцені ставала Росія – бо сьогодні тільки вона могла виступати надійним гарантом безпечного майбутнього корумпованих українських еліт. І тому практика безпосереднього маніпулювання з Кремля провідними постатями української влади стала річчю звичайною.

А найголовнішою подією для Януковича стала зустріч із Путіним на початку жовтня, що легітимізувала його статус як офіційного схваленого Москвою наступника Кучми. Українським виборцям потому відводилася лишень скромна функція: формально схвалити цей зроблений за них вибір.

Виборча кампанія прем'єра (ведена владою за порадами московських "технологів") відбувалася в рамках "напружено-дестабілізаційного сценарію": саме влада, свідомо провокуючи численні осередки суспільної напруженості, водночас мала залишитися для людей єдиною гарантією стабільності. Найбільш промовистим виявом таких технологій стала відома заява Януковича про запровадження другої державної мови й подвійного громадянства. Водночас в усіх підконтрольних владі засобах масової інформації виборцям намагалися нав'язати думку: Ющенко неминуче принесе Україні міжнаціональну напруженість і поділ держави на регіони першого (Галичина), другого (Центр) та третього (Південь та Схід) ґатунку [8].

Годі казати, що ця кампанія не була ані чесною, ані справедливою. Інформаційні можливості Ющенка обмежувалися П'ятим телеканалом та декількома газетами. Натомість адміністративні й фінансові можливості його опонента здавалися невичерпними. Там, де команда Януковича не хотіла брати на себе особливо брудних звинувачень на адресу Ющенка, до її послуг були "технічні кандидати" Козак, Базилюк, Яковенко, які зачитували з рекламних роликів свої репліки [1].

До того ж від другої декади вересня Ющенко фізично вибув з кампанії більш як на місяць через тяжку хворобу, яка спотворила його обличчя і була спричинена отруєнням діоксинами (можливо – що й з метою політичного вбивства). Натомість у той самий час його опонент, використовуючи своє становище глави уряду, викидав мільярдні суми на соціальні доплати (мало переймаючись при тому, що треба буде робити із розбалансованим бюджетом поточного і наступного року).

Як наслідок, наприкінці вересня соціологи вперше зафіксували тривожну для Ющенка обставину: рейтинг Януковича наздогнав і навіть перевищив рейтинг лідера опозиції. З огляду на очевидний дисбаланс резервів, багато кому здалося: результат виборів уже очевидний.

1.2. Проміжний фініш

Для того, щоб порахувати результати першого туру, очолюваній Сергієм Ківаловим ЦВК знадобилося десять днів. Лише тоді стало ясно, що з символічною перевагою в піввідсотка переміг не Янукович, а таки Ющенко. Проте