По-перше, попри тяжкі для суспільної свідомості наслідки кучмівського десятиліття, "зона свободи", "зона громадянського суспільства" в Україні суттєво розширилися.

Десять років тому найсхіднішими й найпівденнішими теренами цієї зони були Київщина та Черкащина (а все, що на Схід і Південь, беззастережно повірило в насаджувані командою Кучми радянські міфологеми "відновлення розірваних зв'язків" на тлі "порядку й порядності"). Сьогодні ж ця зона приросла Чернігівщиною, Сумщиною, Полтавщиною, Кіровоградщиною, які виразно підтримали курс на стандарти демократичної, цивілізованої, заможної Європи, а не на вбогі принади "єдиного простору". Та й у сусідніх Дніпропетровщині, Харківщині, Херсонщині, Одещині, Миколаївщині, Запоріжжі прихильників такого курсу виявилося не так і мало [8].

Звичайно, на цьому тлі фатально виглядає Донбас – але розгадку цього феномену слід шукати в складному комплексі причин, які упродовж десятиліть формували особливості тамтешньої ментальності. І завеликим спрощенням було б пояснювати популярність Януковича серед донеччан лишень адміністративним тиском, чи лишень причинами ідеологічними. Здається, головним фактором стало те, що чинний прем'єр так і лишився в шахтарському краї "своїм", а лідер "Нашої України" стати "своїм" там так і не зумів – через низку об'єктивних та суб'єктивних чинників [44].

По-друге, вибори наочно показали безпідставність багатьох шапкозакидальних заяв лідерів "Сили народу" (про неодмінну перемогу Ющенка вже в першому турі, про тотальну й ефективну систему контролю на всіх дільницях, про можливість оголосити результати паралельного підрахунку на годину раніше від ЦВК тощо). На жаль, згадані заяви були не лише засобом мобілізації прибічників, а й виявом того настрою, який панував у багатьох керівних умах Ющенкового штабу: уся та соціологія бреше, прибічників Януковича в природі не існує. І ціна засліплення виявилася високою.

При цьому прямі фальсифікації в першому турі були помірні. Звісно, закон порушувався владою скрізь, але спроби повторити мукачівський досвід на окремих дільницях Сум і Кіровограду стали радше винятками з загальної картини. В цілому ж застосовані владою технології проклали, очевидно, відстань між реальними симпатіями виборців у день голосування й цифрами в протоколах у ті 3-5% про які й говорили напередодні експерти [44].

Тому паралельно можемо подати ще один висновок: результати голосування було значно більшою мірою спотворено журналістами національних телеканалів, які, виконуючи темники, щодня нав'язували українській аудиторії викривлену й несумлінну інформацію.

1.3. На авансцену виходить народ

Напередодні другого туру шанси Ющенка перемогти здавалися все ж дещо вищими. Адже його опонент використав увесь арсенал легальних і напівлегальних засобів, а натомість між двома турами про підтримку Ющенка оголосили Кінах і Мороз.

Коли 21 листопада о 20.00 разом із закриттям дільниць було оголошено результати національного екзит-полу, проведеного спільно Фондом Разумкова та Київським міжнародним інститутом соціології, у штабі Ющенка запанувала ейфорія. Здавалося, ніщо не зможе компенсувати розрив у понад 10%.

Проте відразу ж почали надходити й дуже тривожні повідомлення. Упродовж двох годин після (!) завершення голосування явка на дільницях Донецької і Луганської областей піднялася з 80% до майже 100% радянських часів. До того ж, за "уточненими" між двома турами даними, й виборців у цих областях виявилося майже на 20% більше [44].

А ще протягом дня з більшості регіонів надходили повідомлення про поїзди й автобуси організованих донеччан, які рухалися, подібно до орди, голосуючи по десятку разів кожен за фальшивими відкріпними посвідченнями. Та й число тих, хто раптом проголосував удома, у деяких регіонах Півдня зашкалило за третину (годі пояснювати, що голосування вдома – по суті відкрите).

Загальну картину доповнювали такі "маленькі приємності", як використання в регіонах, де перемагав Ющенко, ручок із чорнилом, що зникало (роблячи тим бюлетень недійсним), чи вкидання там-таки запалювальної суміші до урн.

Про "помаранчеву революцію" ще багато писатимуть. А проте вона показала головне: не мали рації ті політики, які називали українців пасивними і зомбованими. Просто досі лідери не вміли дорости до власного народу.

Більше того, на тлі рішучості й жертовності людей (згадаймо, як ніким не організовані мешканці підкиївських містечок власним транспортом перекривали колії, якими мали перекинути підкріплення для Януковича з Донецька!) саме лідери виглядали в перші два дні розгубленими. Виявилося, що, окрім загальних закликів до опору, опозиція не мала плану дій на цей прогнозований загалом випадок.

І лише на третій день, після не сприйнятої багатьма процедури складання Ющенком президентської присяги в напівпорожній парламентській залі, дії опозиції стали осмисленими. Жорсткій блокаді було піддано всі урядові будинки. Водночас десятки й сотні сесій місцевих рад спонтанно скликалися від столиці й до далеких регіонів, щоб проголосити: вибори сфальсифіковано, ЦВК має піти у відставку. А ради Галичини відразу ж оголосили Ющенка президентом на своїй території.

Це не завадило ЦВК проголосити 24 листопада переможцем саме Януковича. Але того ж дня це рішення було оскаржено у Верховному Суді, який заборонив до завершення розгляду справи друкувати офіційні повідомлення про результати виборів у газетах.

Засідання Верховного Суду, що розглядав скаргу довірених осіб Ющенка, транслювалося всіма основними телеканалами. Представники Януковича звинувачували опозицію в тому, що вона оперує прес-релізами Комітету виборців, а не позовами до місцевих судів. Натомість позивачі наполягали на системному, масовому й спланованому самою владою характері порушень, за якого навіть подати "правильну" скаргу до місцевого суду часто було неможливо [44].

Паралельно під тиском Майдану запрацював парламент. Спершу він 27 листопада визнав факт фальсифікації виборів і необхідності переголосування другого туру за новим законом і з новим складом ЦВК, а 2 грудня – надіслав у