При цьому сам Янукович у перші дні помаранчевої революції почувався розгубленим. Спершу він фактично кинув напризволяще кількадесят тисяч звезених до Києва прибічників (опікуватися їхнім відправленням додому мусила... опозиція). А згодом вирішив розіграти карту створення Південно-Східної Української автономної республіки (дотепники зразу ж охрестили її як пісуар). Але поза Донбасом ідея не знайшла підтримки – і більшість губернаторів почали наввипередки клястися у відданості ідеалам соборності. А харківський намісник Кушнарьов, підтримуючи автономізм, несподівано наразився на опір Харківської міської ради – і втратив урешті-решт губернаторське крісло.

Реакція демократичного світу на українські події виявилася блискавичною. США та Євросоюз оголосили, що ніколи не визнають силової перемоги Януковича. Натомість Путін і низка інших лідерів СНД привітали українського прем'єра (хоч невдовзі привітання довелося відкликати). На відміну від Росії, Захід виявився твердим і в обстоюванні територіальної цілісності нашої держави.

Розпочала роботу й міжнародна посередницька місія в складі Кваснєвського, Адамкуса, Солани й Гризлова. Проте ця місія мало чим допомогла. Кучма тримався вкрай непоступливо й був готовий говорити не про переголосування другого туру, а хіба що про нові вибори (що давало йому принаймні три зайві місяці при владі й можливість підготувати не такого одіозного наступника) [44].

Причому платою навіть за такий "компроміс" називалася підтримка опозицією ідеї конституційної реформи, яка б суттєво обмежувала повноваження новообраного президента. І підпис, який Ющенко поставив 2 грудня під обіцянкою провести таку реформу, не був сприйнятий дуже багатьма прихильниками, насамперед – радикальною Юлією Тимошенко. Водночас проведення реформи було чітким зобов'язанням, яке Ющенко взяв перед Олександром Морозом. У таборі опозиції запахло розколом.

І знову все врятував Майдан. Щодня на Хрещатик виходили під слова "Ми разом. Нас багато. Нас не подолати" нові десятки тисяч людей з усієї України. (Кияни, починаючи від міської влади й "крутих" бізнесменів і закінчуючи простими пенсіонерами, робили все можливе, аби нагодувати, обігріти і хоч якось облаштувати цю багатосоттисячну армію. Ці дні змусили навіть переконаних "києвофобів" змінити свою позицію щодо столиці). А на головній трибуні Майдану тривав нескінченний марафон політиків, громадських діячів, артистів...

З грудня голова Цивільної палати Верховного Суду Анатолій Ярема оголосив: системні порушення закону не дають змоги достовірно встановити результати другого туру, й тому необхідно провести переголосування. Рішення остаточне й оскарженню не підлягає. І цим світові було заявлено: в Україні все ж збереглася непідконтрольна до кінця адміністративному тискові гілка судової влади.

Проте для переголосування слід було внести зміни до чинного закону (заткнувши лазівки для основних порушень), а також сформувати новий склад ЦВК. І тут у парламенті виник черговий конфлікт: соціалісти й "центристи" прагнули зробити частиною "широкого пакету" ще й конституційну реформу. А головне – на цьому намертво стояли провладні фракції й президент Кучма.

Парламентське засідання 4 грудня виявилося зірване. Литвин закрив сесію до 14-го. Перед Ющенком замаячіла реальна можливість іти на вибори за старого закону, зі старим складом ЦВК, а головне – на чолі поріділої (за рахунок відходу соціалістів) команди. Нічим завершився й черговий приїзд команди міжнародних посередників. Навіть прикінцевої заяви не було підписано – її замінило повідомлення для преси [44].

І в цій драматичній ситуації команда Ющенка вирішила йти на "великий пакет", що включав ухвалення нового виборчого закону, нового складу ЦВК, законопроектів 4180 та 3207-1 (у першому читанні) про зміни до Конституції. Пакетові передувало оголошення прибулого до сесійної зали Л.Кучми про відставку одіозного генпрокурора Геннадія Васильєва. 8 грудня за цей пакет було подано 402 голоси (проти майже в повному складі голосувала тільки фракція БЮТ – "за" був тільки Анатолій Матвієнко, автор двох ухвалених у той день законів). Безпосередньо в сесійній залі під законами поставили свої підписи Литвин, а потім – Кучма.

1.4. Революція переходить в еволюцію

В опозиційному таборі не бракувало невдоволених досягнутим компромісом. "Найбільшою перемогою Леоніда Кучми" назвала його Юлія Тимошенко. "Еліти зрадили свій народ" – вторили їй радикальні інтелектуали на круглих столах.

Проте, можна не погодитися з такими оцінками.

По-перше, люди, що вже третій тиждень стояли на вулицях, стомилися і потребували хоч якогось проміжного вирішення з елементами перемоги. По-друге, йти на переголосування з "ківалівським" ЦВК і старим законом було б очевидним безумством. По-третє, держава вже стояла на порозі фінансово-платіжної кризи, в ряді регіонів почалися відімкнення теплопостачання, а долар на чорному ринку сягнув позначки 8-ми гривень. Всі ці фактори спонукали опозицію до ухвалення негайного рішення.

Але – і це найголовніше – законопроект 4180 насправді відповідає нагальній суспільній потребі: унеможливити повторення кучмізму як явища. Ретельне ознайомлення з його текстом переконує: він зовсім не перетворює президента на англійську королеву. В руках глави держави залишаються оборона, зовнішня політика й державна безпека. Він матиме змогу не лише ветувати будь-який закон, але й розпускати парламент [44].

Водночас значно сильнішими стають Верховна Рада й Уряд, і конструкція влади наближається до того трикутника "сильний президент – сильний парламент – сильний відповідальний перед парламентом уряд", про бажаність якого стільки говорили політологи. Важливим елементом реформи стане й ухвалення в цілому законопроекту 3207-1, який надасть необхідні гарантії місцевому самоврядуванню.

Крім того, новообраний президент отримає від 8 до 12 місяців (це залежить від дати остаточного ухвалення законопроекту 3207-1) урядування за старими