Отже, з цього погляду помаранчеву революцію можна вважати цілком успішною.

1.5. Перемогу здобуто. Боротьба попереду

Розгубленість Януковича виявилася нетривалою. Призначивши на місце Тигіпка керівником офіційного виборчого штабу Тараса Чорновола, а представником у ЦВК – відверто одіозного Шуфрича (замість порівняно респектабельного Гавриша), "прем'єр у відпустці" ринувся у безпрецедентне за інтенсивністю передвиборче турне. При цьому він намагався позиціювати себе як опонента не лише Ющенка, але й Кучми, – і виявив себе добрим мітинговим промовцем, здатним реально (вже не адміністративними методами) мобілізувати голоси антизахідницького, прокомуністичного, проросійського електорату.

Натомість кампанія Ющенка в останні два тижні була значно пасивніша. Лідер "Сили народу" здійснив лише одну передвиборчу поїздку (до Харкова) і поза тим віддавав перевагу спілкуванню з виборцями через телеканали (які, окрім ахметовської "України" та медведчуківського "Інтера", відверто йому симпатизували, або принаймні були нейтральними). Тому єдиним вагомим успіхом Ющенка за цей час можна вважати безсумнівно виграні ним офіційні теледебати на УТ-1, які дивилася безпрецедентно велика аудиторія [44].

Результати голосування 26 грудня були, загалом, прогнозовані. Показники Ющенка покращилися в усіх без винятку регіонах. Натомість показники Януковича – погіршилися. Особливо виразно це відбулося в низці областей Заходу й Центру, де Ющенко впевнено перемагав і раніше, але показники Януковича лишалися достатньо високими за рахунок застосування адмінресурсу й голосування "відкріпників".

Проте в основному цих позитивних змін досягнуто, очевидно, саме завдяки виключенню найголовніших каналів фальсифікацій. Адже й раніше на Донеччині Ющенка, напевно, підтримували понад 4% – і лише внаслідок "безміру" 21 листопада вони перетворилися на знайомі 2%. І 26 грудня Януковича на Донеччині підтримало майже 94% (п'ять тижнів перед тим, за офіційними даними – 96%). Але, завдяки новому принципові формування комісій, явка тут скоротилася із "захмарних" 97% до високих, але правдоподібних 84% [44].

За рахунок кумулятивного ефекту позитивних змін в усіх без винятку регіонах Ющенко й досягнув своєї впевненої перемоги. Але додати до списку областей, де він переміг ще в першому турі, бодай одну, лідер "Сили народу" так і не зміг. З п'яти округів Херсонщини, на яку покладали особливі надії, Ющенко посів перше місце лише в одному.

Не варто драматизувати цієї обставини. Адже п'яти тижнів свободи на телеканалах (і то не на всіх) було явно не досить, щоб докорінно змінити суспільну свідомість, яку старанно формували роками. До того ж, інформація, яка руйнує струнку систему уявлень твердо переконаної (хтось говоритиме – зомбованої) людини, неминуче сприймається "в багнети".

Але важливо інше – в "біло-голубій" смузі України "помаранчеві" скрізь (окрім Донеччини з Луганщиною) становлять уже помітну і впливову меншість – із тенденцією до дальшого переростання в більшість. Якщо, звісно, нова команда виявиться на висоті взятих на себе зобов'язань.

1.6.  Феномен "помаранчевої революції" у світлі політичної кримінології

Українське суспільство, вийшовши зі стану тоталітаризму, не було готове жити у стані демократизму. З точки зору політичної кримінології таке суспільство на шляху від тоталітаризму до демократизму має пройти через стан криміналізму. В чому ж полягає цей стан? У тому, що чесні люди у суспільстві через відсутність у них належної соціальної (політичної, економічної, правової) культури виявилися нездатними протистояти нечесним – тобто, злочинцям. Не маючи належної соціальної культури, вони не змогли забезпечити в Україні правовий і моральний порядок. А наслідком цього завжди є криміналізація всіх сфер суспільного життя, в тому числі і кожної з гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової. Це – закономірність, на яку вказує політична кримінологія. До речі, вона поширюється не лише на Україну, а й на інші країни, в яких громадяни не мали можливості з тих чи інших причин отримати належну соціальну культуру [22].

Згідно з положеннями політичної кримінології, будь-яке суспільство розвивається в умовах боротьби двох основних класів. Цими класами є не буржуазія й пролетаріат, як учив К.Маркс, а клас незлочинців (чесних людей) і клас злочинців (нечесних людей).

Якщо клас незлочинців слабкий, гору бере клас злочинців, використовуючи державну владу в своїх інтересах. Ще давньогрецький філософ Антисфен застерігав: "Держави гинуть тоді, коли не можуть більше відрізняти хороших людей від поганих" [22].

Отже, українське суспільство опинилося у стані криміналізму не тому, що воно поділилося на бідних і багатих, чи за національною ознакою, чи за територією, чи за релігією, чи за мовою, чи ще за якимись іншими ознаками, а тому, що у ньому незлочинці, не маючи належної політичної, економічної, правової культури, виявилися безсилими протистояти тим, хто обрав злочинний шлях. Це зумовило неймовірну експлуатацію злочинцями незлочинців, тобто, так звану кримінальну експлуатацію. Однією з форм її була надзвичайно поширена в Україні корупція. Крім того, загрозливих форм набрало зловживання як владою, так і законом: влада й закон в Україні почали використовуватися в злочинних цілях (хоч як це парадоксально!) [22].

В умовах криміналізму влада може здійснювати політичне управління суспільством тільки за умови, якщо зробить інструментом своїх зловживань органи, призначенням яких є боротьба зі злочинністю (органи внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури, суду тощо). Зокрема, цей інструмент було використано для протидії політичній опозиції. Підтвердженням цього може бути справа Гонгадзе.

Саме криміналізм, згідно із доктриною політичної кримінології, є основним, якщо не єдиним чинником більшості революцій в історії людства, зокрема, Реформації у XVI столітті, ідеологом якої був М. Лютер.

Теперішній криміналізм в Україні – це наслідок того,