щодо її збирання й аналізу; в) розробляє щорічний огляд суб’єктів розвідки з метою визначення успішної їх діяльності і збирання, аналізу та передачі інформації.
Детально розписані й функції та завдання Комітету транснаціональних загроз, який визначає ці загрози, розробляє відповідну стратегію, здійснює моніторинг її імплементації. Так само детально визначено функції й інших комітетів, відділів, їх керівників тощо.
Як бачимо, попри те, що Рада національної безпеки законодавчо є лише „радником” президента США, її функції можна однозначно назвати координуючими, а також такими, що допомагають президентові контролювати підлеглі йому управління. Тут недоцільно аналізувати ефективність діяльності РНБ США, однак рівень юридичної чіткості та однозначності в основному законі з питань національної безпеки дозволяє говорити про залежність системи лише від політичних моментів та людського фактора: правильно обраних пріоритетів, правильно призначених керівників. Перехресної відповідальності, а тим більше – безвідповідальності не спостерігається.
Цікавий досвід регулювання системи управління національною безпекою бачимо в Туреччині. Ще 1933 року в цій країні було створено Генеральний секретаріат Головної ради з оборони (Supreme Defense Council General Secretariat) – зародка нинішньої Ради національної безпеки, яка від того часу зазнавала серйозних змін. І кожна реформа системи супроводжувалася відповідними нормативними актами.
Так, 1933 року цей орган було створено президентським указом, який набув силу закону. В обов’язки Головної ради з оборони входила підготовка „політики національної оборони”, національна мобілізація тощо. Відтоді й до 2004 року РНБ Туреччини була головним органом впливу військових на державну політику. Навіть після Другої світової війни, а саме 1949 року, було промульговано закон, аналогічний документові 1933 року, а з 1961 року цей орган став конституційним, одержавши назву Рада національної безпеки. 11 грудня 1962 року було ухвалено закон №129, яким було остаточно затверджено структуру РНБ і генерального секретаріату, а також було надано їй право визначати внутрішню, зовнішню та оборонну політику. Військові Туреччини взяли країну під свій контроль, легітимізувавши його на законодавчому рівні.
Певні зміни в статусі РНБ відбулися 1980 року в результаті військового перевороту. Так, 12 вересня того ж року було створено Раду національної безпеки (це був не конституційний орган, а аналог революційного директорату), яка складалася з п’яти членів і, по суті, була виконавчим органом влади. Її керівником став генерал Еврен, пізніше визнаний главою держави. Через десять днів РНБ призначила новий уряд й висунула перед Консультативною асамблеєю завдання розробити конституцію, яка б заклала основи Третьої республіки в Туреччині.
У своєму нинішньому статусі РНБ Туреччини було сформовано законом №2945 від 9 листопада 1983 року відповідно до конституції 1982 року. Саме ця конституція визначила, що головує в РНБ президент, до неї входять також прем’єр-міністр, начальник генерального штабу, міністр оброни, міністр внутрішніх справ, міністр зовнішніх справ, начальник наземних військ, начальник морських військ, начальник повітряних військ та генеральний начальник жандармерії. При необхідності на засідання РНБ можуть запрошуватися й інші посадовці. Було введено посаду генерального секретаря РНБ, хоча він на засіданнях не має права голосу. Порядок денний засідань РНБ готує президент країни. Рішення ухвалюються більшістю голосів, вони мають рекомендаційний характер для уряду.
Втім, РНБ залишалася вкрай мілітаризованою структурою, навіть будучи консультативним органом. Коло її повноважень було надзвичайно широким. По суті, це був орган, який продовжував визначати державну політику з великої кількості питань. Це не задовольняло Європейський Союз і деякі політичні сили всередині країни, тому з середини 1980-х років розпочався процес демілітаризації РНБ. В липні 2004 року парламент ухвалив низку законів, які зменшили роль військових у житті країни, в тому числі й в РНБ. Цей орган перестав бути частиною виконавчої гілки влади і реально перетворився на її секретаріат, адміністрацію. Згідно з цією реформою, вперше за всю історію РНБ її секретаріат очолила цивільна особа – професійний дипломат Алпоган. Очевидно, що взірцем тут стала американська РНБ, але досвід роботи РНБ в якості авторитарного органу є показовим.
Інший цікавий для України приклад – система управління національною безпекою в Польщі. Польським відповідником РНБОУ є Рада національної безпеки (Rada Bezpieczeсstwa Narodowego), створена відповідно до Статті 135 Конституції Республіки Польща: „Дорадчим органом Президента РП з питань зовнішньої і внутрішньої національної безпеки є РНБ”. В рамках РНБ створено Бюро національної безпеки (БНБ), яке виконує функції секретаріату Ради, тобто організовує її роботу й оцінює ситуацію.
РНБ Польщі, до якої входять не тільки представники уряду, але й маршалки сенату і сейму, опікується такими питаннями: визначення основних засад національної безпеки, принципів і засад міжнародної політики, принципів розвитку збройних сил, проблем внутрішньої безпеки, загроз внутрішній безпеці і засобів протидії їм. Однак ці функції та завдання залишаються законодавчо не розписаними. Але цьому є пояснення: Рада нацбезпеки справді відіграє лише дорадчу роль. Так, в Стратегії національної безпеки Республіки Польща (8 вересня 2003 року) взагалі не згадано такі інституції, як РНБ чи БНБ. Цікаво те, що Рада національної безпеки, конституційний орган, навіть в реальному житті виступає лише як комісія найвищих посадовців держави з питань державної безпеки. Натомість її „апарат” – Бюро національної безпеки (нині його очолює Є. Бар), засноване 2002 року, реально набуває рис „державного аналітичного центру” (think tank), який, згідно з указом президента РП від 17 грудня 2004 року „Про питання організації Бюро національної безпеки”, забезпечує президента інформацією та сприяє тому, щоб президент міг повноцінно виконувати свої конституційні функції з питань безпеки і оборони. Детально ж