На жаль, відкритої інформації про діяльність відділу управління в умовах кризи немає, однак його наявність вже свідчить про реалістичний підхід поляків до потенційних загроз національній безпеці.

Як бачимо, президентським указом закріплено досить чітку структуру та визначено функції департаментів БНБ. Відповідно забезпечується й відповідальність (в тому числі адміністративна) за ухвалені рішення та забезпечується чітка послідовність роботи.

В Україні ж ані Закон про РНБОУ, ані укази президентів не встановлюють структуру цього органу (є лише згадки про надання штатного розкладу і списку відділів), і навіть Секретар РНБОУ має широкі повноваження: координує, збирає, організовує.

Приклад Польщі цікавий нам і тим, що на конституційному рівні надвідомчий орган, який управляє системою безпеки, є досить слабким і відіграє роль дорадчого, консультативного. Однак на практиці апарат цього органу – Бюро національної безпеки – створений та функціонує для підтримки президента, і, відповідно, має дуже чітко окреслені повноваження. Те, що в Польщі немає закону, як у США, не завадило створити ефективну систему, в якій президент і уряд відповідають за національну безпеку (згідно з конституцією), але БНБ і РНБ забезпечують координацію дій та загальне управління цією системою.

Ще один приклад створення ефективної системи управління національною безпекою бачимо у Великій Британії. Ця типово парламентська держава випрацювала власний тип управління безпекою, який дуже відрізняється від тих, що діють у країнах з сильною президентською владою. Його суть – у розпорошенні завдань і функцій, а також відповідальності по різних структурах і управліннях. Причому існує значна кількість надвідомчих рад і комітетів, які не перетинаються одне з одним, але забезпечують загальне функціонування системи національної безпеки. Очевидно, одна з причин цього – багатовікова історія англійського парламентаризму, протягом якої вдалося випрацювати ефективні зв’язки і формули.

У Великій Британії система управління національною безпекою має назву „механізми національної безпеки” або „механізми національної розвідки” (National Security Machinery or National Intelligence Machinery) [1]. Прем’єр-міністр країни відповідає за весь механізм безпеки. В цьому його дорадником є координатор з питань безпеки і розвідки, який координує діяльність різних агенцій. Міністри відповідають за безпеку у своїх секторах.

Існують окремі структури для координації безпеки в різних галузях. Так, для захисту інформаційних баз даних 1999 року створено Центр з координації безпеки національної інфраструктури (National Infrastructure Security Coordination Centre) – для проведення міжвідомчих заходів з мінімізації загроз національній інформаційній інфраструктурі. В парламенті функціонує комітет з розвідки та безпеки, який вивчає діяльність адміністрації та витрати відповідних управлінь. Цей комітет щороку подає доповіді прем’єр-міністру, а також забезпечує доповіді ad hoc. Існує також міністерський комітет з розвідувальних служб (Ministerial Committee on the Intelligence Services (IS)), який очолюється прем’єр-міністром і є однією з найвищих рад з питань безпеки та розвідки, котра має право контролювати виконання рішень відповідними управліннями.

Не менш поважаним є Офіційний комітет Кабінету міністрів з питань безпеки (Cabinet Official Committee on Security (SO)), який контролює діяльність спецслужб, встановлює пріоритети національної безпеки, розподіляє їх між відомствами й управліннями, а також надає інформацію і поради міністру Кабінету міністрів, що відповідає за внутрішню безпеку країни. До цього комітету входять керівники Скарбниці, МЗС, МВС, Міністерства оборони та інші посадовці.

Нарешті, Комітет з розвідки і безпеки (The Intelligence and Security Committee (ISC)), до якого входять дев’ять парламентарів за призначенням прем’єр-міністра після консультацій з лідером опозиції. Цей комітет контролює витрати й результати роботи спецслужб та інших структур, відповідальних за безпеку. Щороку комітет подає доповіді прем’єр-міністру, а той передає доповідь парламенту.

Вся ця складна система регулюється масою законодавчих актів, найголовнішими з яких є Закон про Службу безпеки 1987 року та Закон про служби розвідки 1994 року. Ці та інші документи складені в англосаксонській манері, яка існує і в законодавстві США: мінімум термінологічних суперечностей, максимум конкретики щодо завдань, функцій і відповідальності.

Відтак, у Великій Британії немає єдиного координуючого та контролюючого органу в системі управління національною безпекою, але всі завдання вирішуються ефективно і послідовно завдяки чіткому розподілу обов’язків.

Як бачимо, в світі існує чимало варіантів ефективної системи управління національною безпекою. Роль РНБ залежить переважно від форми правління. Так, президентські республіки делегують більше повноважень цьому координуючому органу (а воєнізовані та авторитарні режими – навіть надмір повноважень), тоді як парламентські республіки часто розмивають саме поняття єдиної ради національної безпеки. Іноді для вирішення відповідних проблеми необхідно мінімум „витрат” (160 чоловік апарату РНБ США), а іноді – навпаки, створюється складний бюрократичний апарат, який розростається за законами Паркінсона (Велика Британія). Україна ж поки не змогла визначитися, яку схему необхідно реалізовувати їй, і тому на юридичному рівні використовує досить загальні та неконкретні настанови. Як стверджує експерт Центру конфліктології Британської військової академії Дж. Шер, „Україна успадкувала не лише органи безпеки СРСР, але й культуру управління... Управлінська практика в більшості країн – членів НАТО кардинально відрізняється... Багато ініціатив започатковується та виконується комітетами на проміжному рівні, що за своєю структурою є цивільно-військовими чи міжвідомчими з доступом до всієї інформації в межах їх компетенції.