Реферат на тему:

Законодавчі аспекти управління українською національною безпекою

Аналізується ситуація з нормативним забезпеченням української системи національної безпеки. Висновок: нормативним актам, що стосуються управління національною безпекою, бракує визначення чітких, прозорих механізмів. Саме це, на думку автора, є першопричиною неефективності всієї цієї системи та джерелом певних загроз.

Будь-яка складна система, пов’язана з суспільними проблемами, потребує ефективної і простої схеми управління: це необхідно для досягнення найбільшого ефекту при мінімальному витрачанні зусиль (принцип „мінімаксу”). Національна безпека в усьому світі, і в Україні зокрема, є і складною (бо до неї входить низка підсистем і складових), і водночас особливою системою (оскільки її зараховують до окремої сфери суспільного життя, виокремлюють з-поміж інших відповідних органів). Тут ми не будемо дискутувати, чи потребує вирішення проблем національної безпеки спеціальної системи управління, чи можна обмежитися окремими органами державної влади та організаціями, покликаними забезпечувати національну безпеку: це питання досить уважно досліджується, наприклад, в монографії В. Мірошниченка [5]. Отже, одразу будемо виходити з теорії систем, згідно з якою проста сукупність елементів відрізняється від системи цих елементів, бо нові функції властиві саме зв’язкам між елементами системи, а не самим елементам.

На сьогодні в українській та російській науковій літературі точаться дискусії щодо суті національної безпеки, змісту основних загроз та реакції на них. Однак комплексних досліджень з цієї тематики небагато: більшість авторів аналізує актуальні питання національної безпеки, ступені загроз, але тільки побіжно зачіпає проблему управління системою та її елементами. Але написано чимало праць, у яких розкриваються окремі питання в межах означеної теми (М. Безруков, О. Бєлов, О. Гончаренко, А. Кокошин, В. Мірошниченко, Н. Нижник, В. Паламарчук).

Брак уваги до аналізу системи управління, що склалася, часто не дозволяє реалізувати порушені питання національної безпеки на рівні держави. Та й самі завдання інколи висуваються без врахування структурних можливостей української вертикалі влади, без аналізу можливих ризиків і пріоритетів. У результаті українські законодавці не володіють реалістичним баченням стану системи національної безпеки, процесів, що відбуваються у цій сфері, не можуть зважено оцінювати можливості і потреби системи. Якщо сказати простіше, то вхід у систему, вихід з неї, внутрішні процеси й очікуваний результат не збігаються за низкою параметрів, а це призводить до часткового колапсу і неможливості не тільки швидко й ефективно реагувати на загрози, але й забезпечувати суспільство та органи влади необхідною інформацією.

Звичайно, ця проблема значно глибша, ніж законодавче забезпечення. Але саме в ньому найочевиднішими стають прорахунки, що виникають при імплементації рішень про створення системи національної безпеки. Аналіз цих прорахунків дозволить вносити відповідні змінні в систему управління національною безпекою.

Мета розвідки – проаналізувати конкретні обриси, розміщення і взаємодію елементів національної безпеки, їх вертикальні і горизонтальні залежності, форми зв’язків та їх можливості, порівняти їх з міжнародними стандартами і сформулювати деякі рекомендації, котрі можна було б використовувати в законодавчій діяльності. Завдання дослідження – не тільки зрозуміти організаційну структуру української системи управління національною безпекою та виявити її вади де-юре, але й запропонувати рішення, реалізовані в інших країнах, і які можна було б використати в наших реаліях. Новизна роботи полягає в системному погляді на функціонування інститутів, що безпосередньо відповідають за координацію систем національної безпеки і можуть перебирати на себе відповідні повноваження в період кризи.

Згідно з Законом України „Про основи національної безпеки”, національна безпека – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам. Попри це дехто з науковців пропонує альтернативний погляд: „Це ступінь (міра, рівень) захищеності життєво важливих інтересів, прав і свобод особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз” або „ступінь (міра, рівень) відсутності загроз правам і свободам людини, базовим інтересам та цінностям суспільства і держави” [2].

Ці визначення, при уважному розгляді, значно відрізняються одне від одного. Розбіжності – в проблемі управління. Одна справа – управляти (що означає „керувати” і часто несе в собі ознаку ефективного виконання поставлених завдань) захищеністю інтересів, але інша справа – забезпечувати рівень захищеності інтересів, який би відповідав очікуванням суспільства. Визначення відрізняються і в розумінні критеріїв та компетенції, а також відповідальності. Забезпечення певної міри захищеності, що передбачає відповідні вказівки, завдання і функції, а також загрожує відповідальністю за їх невиконання, є реальною справою, яку можна покласти на державний орган. Забезпечувати саму захищеність (і це не просто дискусія щодо термінів, бо, як далі побачимо, все українське законодавство про національну безпеку ґрунтується на абстрактному підході до проблеми), відповідати за „сталий розвиток” означає виконувати марну роботу: її результат –або неефективність, або розростання повноважень. Є різниця між наданими повноваженнями і об’єктивними можливостями для управління. В Україні повноваження Президента і Ради національної безпеки і оборони в різні часи демонстрували таку суперечність.

Можна також згадати відому проблему українського законодавства: національною безпекою не управляють – її „забезпечують” [4]. Це поняття збереглося і в Законі „Про основи національної безпеки”, хоча було вилучено його визначення (яке формулювалося в Концепції (основах державної політики) національної безпеки), але залишилися аналогічні визначення у функціях органів влади.

Різниця є очевидною навіть попри тавтологію: забезпечення вимагає стану, який необхідно підтримувати (або досягати і підтримувати), що значно звужує функціональні можливості системи для пошуку відповідних критеріїв. Тоді як