Втім, і без таких термінологічних суперечностей в українському законодавстві про національну безпеку вистачає суттєвих прогалин. Його аналіз дає можливість по-новому поглянути на всю систему національної безпеки України.

Основоположним документом, який призначає відповідальних за управління національною безпекою, є Конституція України. В ній зафіксовано, що питаннями національної безпеки опікуються:

· весь Український народ – захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (Ст. 17);

· відповідні військові формування та правоохоронні органи держави – забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України (Ст. 17);

· Верховна Рада України, яка через закони визначає – основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку (п. 17, Ст. 92);

· Президент України – забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (п. 1, Ст. 106), а також здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17, Ст. 106);

· Кабінет Міністрів України – здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю (п. 7, Ст. 116).

Однак є лише один координаційний орган з питань національної безпеки і оборони – Рада національної безпеки і оборони України. Погоджуються з цим і наші провідні вчені: „Роль Ради національної безпеки в концептуалізації управління українською державою є ключовою” [2]. У Статті 107 Конституції визначається особливий статус Ради національної безпеки і оборони. Її очолює Президент України, а до її складу входять представники Кабінету Міністрів України (Прем’єр-міністр, міністр оборони, голова Служби безпеки, міністр внутрішніх справ, міністр закордонних справ). У засіданнях РНБОУ може брати участь Голова Верховної Ради України.

Однак, якщо 1992 року до Комісії з підготовки пропозицій про статус, порядок діяльності і структуру Ради національної безпеки України входили лідери фракцій і комітетів Верховної Ради [3], то нині „додатковими” членами РНБОУ, згідно із Законом України „Про Раду національної безпеки і оборони України”, можуть стати тільки „керівники інших центральних органів виконавчої влади”. Однак цей же Закон виправляє очевидний перекіс і додає, що на запрошення Голови Ради національної безпеки і оборони України у її засіданнях можуть брати участь голови комітетів Верховної Ради України, інші народні депутати. Отже, на конституційному рівні РНБОУ справді є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони. Формально вона – надвідомчий орган, який не належить до жодної з гілок влади, але реально реалізується формат, який діє і в інших країнах – належність до виконавчої гілки влади.

Звісно, не до кінця логічним за цих умов є твердження, що РНБОУ „координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони”. Тобто, згідно з Конституцією, контроль за діяльністю органів виконавчої влади передається органові, до якого входять представники цієї ж гілки влади. Та слід врахувати, що, за задумом авторів Конституції, необхідно було створити координаційний орган, який би дозволяв Президентові (незалежному від гілок влади) контролювати питання національної безпеки, а представники Кабміну виступали б радше джерелом інформації та консультантами, аніж учасниками „ради директорів”, яка контролює сама себе. Саме тому рішення Ради національної безпеки і оборони вводяться в дію Указами Президента. Однак реально система влади в Україні склалася так, що РНБОУ не завжди могла ефективно контролювати діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, і цей пункт Конституції залишався до останнього часу кон’юнктурним: Президент міг використовувати РНБОУ для звільнення небажаних посадовців або ж для критики опонентів. Реально рівень контролю залежав від особи Секретаря РНБОУ, легітимність якого йде від Президента.

Що ж до інших органів влади, котрі, згідно з Конституцією, мають брати участь в управлінні національною безпекою, то їх обов’язки в цьому питанні чітко не розписані (на відміну від РНБОУ). Так само не прийнято законів „Про Президента України”, „Про Кабінет Міністрів України” та „Про Регламент Верховної Ради України”). Однак є чинним Закон України „Про Раду національної безпеки і оборони України”, і саме цей орган, згідно з законодавством, залишається єдиним уповноваженим, його функції щодо управління національною безпекою є найбільш розписаними. По суті, Конституція нав’язала РНБОУ почесну роль координатора у цій сфері, а саме: координатор є головною ланкою в системі управління та ухвалення рішень. Незалежно від того, чи координація стосується лише ефективного збирання інформації, аби Президент на її основі міг ухвалювати відповідні рішення, чи дозволяє ефективно управляти різними структурами для вирішення поточних питань.

Власне, Закон України „Про Раду національної безпеки і оборони України”, ухвалений 5 березня 1998 року*, є другим (після Конституції України) нормативним актом, який регулює діяльність державного органу, що бере участь в управлінні національною безпекою. Згідно з цим Законом, функціями РНБОУ є:

· внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

· координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

· координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Як бачимо, перша функція є