· соціальна інтеграція: в процесі політичної боротьби партії прагнуть об’єднати населення навколо проголошених ними цінностей. Через те, що більшість сучасних відомих в суспільстві партій прагнуть до статусу загальнонаціональних, то вони мають пропагувати суспільству цінності, що об’єднуватимуть більшість громадян [20].

В арсеналі засобів реалізації зазначених функцій законотворча діяльність має помітні переваги через комунікативні можливості нормотворчої матеріалізації потреб різних верств суспільства мовою законів і політичної реклами законопроектів. Моніторинг законодавчої бази, а також зміст законопроектів розкриває сталу залежність основних напрямів законотворення з програмними цілями політичних партій. Галузеве законодавство в частині внесення змін і доповнень, що їх ініціюють депутати від політичних партій, віддзеркалює мотивацію суб’єктів законодавчої ініціативи. Спільним для всіх політичних партій є їх прагнення до законодавчого забезпечення і правових гарантій їх діяльності. Тому прийняття Закону України „Про політичні партії в Україні” можна вважати консолідованим здобутком інституту політичних партій. Закон України „Про об’єднання громадян” також відіграв позитивну роль у формуванні та розвитку політичних партій – на його основі в країні почала формуватися багатопартійність. Започаткована Законом України „Про вибори народних депутатів України” пропорційна виборча система визначила політичні партії суб’єктом виборчих змагань, піднесла роль партій у суспільстві та активізувала внутрішні процеси партійного розвитку. Водночас соціологічні опитування доводять, що реальне піднесення ролі партій в суспільстві ще попереду. Згідно з даними соціологічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова та представництва Фонду К. Аденауера в Україні, 45 % громадян переконані, що політичні партії служать інтересам фінансових і бізнесових структур, 30,5 % — інтересам партійних лідерів, 23,2 % — інтересам державного апарату. Лише 3,8 % респондентів вважають політичні партії захисниками інтересів виборців. Водночас простежується стала тенденція до зростання особистісного фактора (сприйняття політичних лідерів), що доволі часто переважає в оцінках політичних партій та формуванні політичних симпатій [21].

Природно, що результати соціологічних досліджень віддзеркалюють не лише рівень іміджу політичних партій у масовій свідомості, а й механізм вивчення громадської думки в процесі вдосконалення методики застосування формалізованого спостереження і статистичних процедур при аналізі змісту соціальних настроїв. Вочевидь це відбувається в процесі збільшення кількості об’єктів як комунікаторів соціальних потреб, що складають основу суспільних чинників законотворення. На цю обставину звертають увагу Дж. Коен та Е. Арато, підкреслюючи, що сучасна держава в багатьох відношеннях потребує багаторівневої структури суспільних комунікацій, котра може бути стабілізована за допомогою фундаментальних прав, а державна виконавча влада чи політична бюрократія виконують функцію „підведення особливого під загальне” шляхом застосування законів [22]. Власне, процедура такого підведення можлива як акт комунікації законотворчої потреби, коли застосування законів є результатом соціального усвідомлення такої необхідності. Відтак виникає потреба з’ясувати умови артикуляції таких інтересів, найефективнішими з яких вбачається публічна сфера, що є визначальним чинником комунікації соціальних прагнень.

У практиці активізації суспільного законотворення виокремлюється кілька груп базових прав, які забезпечують функціонування публічної сфери. До першої належать права, котрі безпосередньо забезпечують участь в раціонально-практичних дебатах: свобода слова, преси, зборів, асоціацій. Так само сюди потрапляють норми, що стосуються можливості реалізації власне політичних прав у публічній сфері — право апеляції, рівних можливостей у виборах тощо. Друга група пов’язана з правовими нормами, що забезпечують основні свободи громадянина, себто захист персональних даних, недоторканність житла тощо. До третьої групи належать права, котрі стосуються активності носіїв приватної власності, індивідуальних чи групових. На думку Ю. Хабермаса, наявність публічної сфери є передумовою певних змін всередині політичної системи – атмосфера критичних дебатів висунула нові вимоги до парламентських процедур. Представницькі органи стали відкритими, їхня діяльність набула конструктивності щодо організації зворотного зв’язку стосовно різних суспільних груп. У розвиток цієї ідеї варто подумати й про те, яким чином слід доповнити існуючі парламентські утворення інститутами, котрі піддавали б виконавчу владу, включаючи органи юстиції, посиленому легітимаційному тиску з боку зацікавленої клієнтури і правової громадськості [23].

Висловлена Ю. Хабермасом теза про посилення комунікативної функції у сфері законотворчості в напрямку її соціалізації інститутами громадянського суспільства кореспондується з ідеєю комунікативної влади, коли легальність законотворення має співвідноситися з легітимністю влади, особливо законодавчої. Зрештою, легальність виходить від самої державної влади, яка приймає закони і контролює їх виконання. Гармонія цих властивостей, щоправда, переважно перебуває в площині політичної теорії. На практиці вони існують у стані перманентної змагальності, часом конфліктної, коли парламент приймає закони, які не визнаються громадськістю. Науковий апарат політичної науки має систематизовані категорії, що віддзеркалюють явища, котрі за певних обставин можуть порушити, а то й зліквідувати легітимність влади (категорія делегітимності). Головним джерелом делегітимації вбачається суперечність між універсальними цінностями суспільства і партикулярними інтересами владної еліти. Ця модель засвідчує важливість зворотного зв’язку у політичній комунікації між представницьким органом і виборцями, передовсім у галузі прийняття законів, які б не суперечили інтересам народу (Ю. Древаль) [24].

У зв’язку з цим постає питання про суспільні запобіжники в процесі прийняття нормативно-правових актів на рівні задоволення соціальної потреби в законодавчому процесі. Адже між прийняттям чи відторгненням закону суспільством і його формуванням прокладено кореляційний зв’язок: питома вага непопулярних законів багато в чому визначається рівнем чи взагалі наявністю у суспільства демократичних процедур участі громадян у процесі законотворення. В такому контексті модель інтерпретації демократії