Проте на практиці інтереси публіки (йдеться про усі верстви суспільства) не поширюється на сферу прийняття рішень як таких. Публіка через свою некомпетентність (у широкому розумінні) не може здійснювати управління і не прагне до цього. Відтак У. Ліппман робить висновок, що значущі рішення приймаються професійними, освіченими адміністраторами. Основу цих рішень мають складати надійні наукові дані, вільні від емоційних символів та стереотипів, які переважають у громадській думці [25]. З таким висновком можна погодитись лише за умови розуміння процесу законотворення в частині його завершальної стадії – законодавчого етапу. Одначе в соціальному плані закон як продукт і засіб політичної комунікації є і завжди буде регуляторною формулою суспільних відносин, формою сублімації цивілізаційної системи цінностей, оскільки „в законі і через закон влада суттєво змінюється: вона перестає бути свавіллям і стає загальнообов’язковою нормою” (К. Гаджієв) [26].

У зв’язку з цим постає питання про регуляторні фактори дії зазначеної загальнообов’язкової норми. Вочевидь, що такими факторами виступатимуть інститути громадянського суспільства за допомогою засобів ініціативного контролю, що за своєю природою має характер суспільної оцінки дій влади. Такі оцінки прямо чи опосередковано, але неминуче трансформуються в суспільних каналах законотворення. Доволі резонансні законопроекти щодо соціальної сфери в напрямку пошуку оптимальної моделі дотримання норм соціальної справедливості є природною комунікацією правового поля України. Саме фактори громадського невдоволення виступають вагомим чинником перманентної структуризації законодавства за інститутами права – проблеми охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, освіти, науки, оплати праці тощо. Питання їх кодифікації, інкорпорації та консолідації на рівні систематизації законодавства виходять в Україні на перший план. Має рацію В. Опришко, коли стверджує, що „забезпечення участі громадян та їх об’єднань у процесах систематизації законодавства – закономірна форма вияву суверенної народної волі у правотворчості” [27].

Природність процесів законотворення в публічній сфері, яку Дж. Ваттімо асоціює з вільним суспільством, має природну властивість до їх комунікації [28]. Проте сам механізм їх матеріалізації обмежений, точніше – визначений інформаційними можливостями громадянського суспільства. В Україні, що не лише обтяжена пострадянськими традиціями в галузі інформаційного цензурування, а й також доволі повільно інтегрується до європейської практики законотворення, проблема правової культури громадян лишається гострою.

В контексті теорії „інформаційного дефіциту” [29], суть якої полягає в тому, що при збільшенні потоків інформації в соціальній системі цю інформацію більшою мірою сприйматимуть люди з вищим освітнім і соціальним статусом, наше суспільство матиме невтішну тенденцію до своєрідної стратифікації соціальних суб’єктів законотворення. По суті, в процесі лобіювання законотворчих ініціатив віддзеркалюється така закономірність, як захоплення „комунікативної влади” олігархічними угрупованнями. Відсторонення від інформаційних потоків ЗМК в процесі конкурентного законотворення соціальних аутсайдерів, з одного боку, посилює розпорошеність складових соціуму, а з іншого – актуалізує комунікативну активність складових „третього сектора”. Їх робота помітно активізується під час виборчих кампаній.

Останнім часом інформаційний ресурс таких, скажімо, соціальних комунікаторів, як „альтернативний уряд”, „молодіжний парламент”, „комітет виборців”, „народна платформа” тощо перебуває на піднесенні і за сприятливих умов може стати відчутним фактором комунікативного тиску на владу в частині законотворення. Отже, змагальність соціальних ініціатив у правовому полі на рівні законопроектних варіацій об’єктивно породжуватиме нових фігурантів цього процесу, і будь-які спроби влади обмежити такий діалог формалізованими вимогами до якості законотворчої інформації не тільки створюватимуть чи посилюватимуть інформаційний дефіцит, а й породжуватимуть абсентеїзм, зневагу до закону. Натомість „інформування сприяє усвідомленню потреб громади, розумінню напруження та невдоволення, які відчувають члени громади, спонуканню їх до започаткування позитивних дій з метою прийняття відповідних рішень” [30].

Розглядаючи низові ланки формування комунікаторів законотворчої інформації як структурні складові загального каналу політичної комунікації, варто зазначити, що їх особливості пов’язані з рівнем політичної культури громадян. Політична культура не є тотожною поняттю правової культури – остання виступає якісною характеристикою першої. Вочевидь маємо враховувати, що тривалий розвиток України у складі імперських політичних структур, невдалі спроби власного державотворення в минулому, авторитарні традиції „зачистки масової свідомості” глибоко вкарбували у суспільну свідомість відчуття відстороненості від форм участі громадянина у великій політиці. Те, що Л. Нагорна називає статистською політичною культурою, виключає механізми зворотного комунікативного зв’язку між владою і соціумом [31]. Тому перспектива соціального законотворення в сучасній політичній системі України залежить від умов розвитку громадянського суспільства і має бути матеріалізована в таких напрямках:

· розвиток інформаційних ресурсів прозорості і доступності комунікативних мереж;

· соціалізація законотворчих ініціатив на засадах їх публічності;

· популяризація законотворчої інформації на рівні суспільних відносин;

· інтентифікація громадської думки за галузями законодавства;

· структуризація змагальності законотворчих ініціатив.

Вочевидь, організаційне забезпечення зазначених процесів за арсеналом властивих їм функцій не може бути здійснене виключно можливостями „публічної сфери”. Ця властивість виступатиме лише неодмінною передумовою їх започаткування. Проте без відповідного функціонування інститутів державної влади, зацікавленості влади у використанні інформаційного ресурсу соціальної законотворчості, його правового, організаційного та навіть комунікативного забезпечення вбачається проблематичним гармонізувати консолідований із владою механізм соціального законотворення.

Література:

1. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. – К., 2001. – С. 33.

2. Політична наука: категорії, поняття і терміни / За ред.. Б. Кухти. – К., 2003. – С. 153.

3. Гегель Г. Философия права. М., 1990. – С. 83.

4. Магазинер Я. М. Общая терия права