П’ята особливість – зміна принципу втручання/невтручання через те, що окремі диктаторські режими використовували Хартію ООН та міжнародні договори як таку собі „правову парасольку”, якою прикривалися від свого народу. На часі – безпечна екологія, свобода пересування людей, ідей і товарів у межах всієї планети. Свобода і демократичні права мають стати спільною турботою всього людства.

Шостий аспект: норми соціального права жінок, дітей, інвалідів дедалі більше перетворюються на геополітичне право в плані соціально-економічного та демократичного розвитку. Вони стають вагомим конституційним елементом.

Сьомою особливістю є те, що геоправові норми демократичного переходу стосуються не тільки глобального, а й регіонального порядку [4, р. 13, 15, 17]. Це наочно можна довести на прикладах політичних змін в ісламських країнах Сходу (Йорданія, Ліван, Іран) та Африки (Туніс, Марокко та ін.).

Отже, навіч тенденція до зміцнення демократичної моделі в загальносвітовому масштабі. Водночас не зникла небезпека того, що країни, які не мають давніх демократичних традицій, можуть сприйняти найгірший варіант демократії – так званий „деградуючий конституціоналізм”, від чого застерігає, зокрема, марокканський правознавець і політолог М. Брагімі [6, р. 21]. Він має на увазі те, що в деяких африканських країнах конституційні реформи впроваджуються на користь переважно виконавчої (а не законодавчої) влади. Хоча значною мірою це є об’єктивною необхідністю для країн перехідного типу (особливо напівтрадиційних) у процесі їх демократизації. (Великомасштабна політична модернізація напівтрадийційного суспільства можлива лише за умови жорсткого авторитарного режиму, спроможного забезпечити порядок, розвиток ринкових механізмів та зберегти національну єдність). Але, крім того, на нашу думку, тут криється небезпека збільшення розриву між соціально-політичними реаліями і декларованими (демократичними) принципами. Як доводить Ф. Бенетон, авторитаризм може мати консервативний або реформаторський характер. У першому випадку режими підтримують існуючий порядок, мають власні закони функціонування та відповідну еліту. У другому – суспільна влада стає все ширшою: держава впроваджує реформи, змінює традиційний порядок, значною мірою тисне на підданих, але не прагне поглинути громадянське суспільство [7, с. 187 – 188].

Можемо впевнено стверджувати, що авторитарний політичний режим Марокко належить до реформаторського типу. Одним із напрямків його трансформації є поступове звуження неопатрімоніального простору (за рахунок раціоналізації державно-адміністративного управління, демократизації принципів і способів прийняття політичних рішень).

Демократизація у пізньокапіталістичному суспільстві (як розвиток формальної раціональності) зазвичай супроводжується значною бюрократизацією, що загрожує кризою легітимації наявних політичних центрів влади. Тому виникає необхідність визначити механізми контролю над бюрократичним апаратом. Це є актуальним завданням і для Марокко.

На відміну від „християнського світу”, де перемогла тенденція розділення влади на світську й духовну, „світ ісламу” такого не припускає (теоретично). Принцип злиття світського й духовного, втілений у королівській владі Марокко, яка об’єднує вищу державну та вищу духовну владу (король Марокко як представник шерифської династії Алауїтів очолює всю громаду правовірних – умму). Проте поступове розділення політики й релігії в сучасному суспільно-політичному житті вже є реальністю, тобто державно-релігійна влада не поширюється беззастережно на ідеологічну, духовну (нерелігійного спрямування) та політичну діяльність всього спектру учасників політичного процесу, вивільняючи широке поле для самостійної творчості.

Специфікою політико-режимної демократизації в Марокко є необхідність додаткової – релігійної – легітимації політичних реформ, яка відбувається на трьох рівнях:

· перший (верхній) – з боку глави правовірних, який апелює (як муджтахід, тобто наділений справедливістю і мудрістю) до Корану та суни за духовно-ідеологічною підтримкою власних політичних реформ, сутність яких відповідає демократичному потенціалу морально-правових норм і принципів ісламу;

· другий (середній) – з боку улемів (релігійних діячів), під час консультацій з якими узгоджуються проблеми політичної модернізації, що зачіпають певне коло ісламських традицій у різних сферах життєдіяльності умми;

· третій (нижчий) – з боку всіх віруючих, оскільки процес демократизації торкається економічних, соціальних і політичних інтересів кожного й віддзеркалюється в умах і серцях людей, перетворюючи їх на активних політичних агентів, що сприяють (або протидіють) цьому процесові. А оскільки в Марокко тип „опікуваної демократії” будується „згори”, важливість зваженої й узгодженої з головними стратегічними завданнями концепції демократизації у напівтрадиційному суспільстві набуває особливого значення.

У перші роки незалежності країни король Мохамед V (1956 – 1961 рр.) розпочав реформи задля поєднання монархії і демократії. 8 травня 1958 року він репрезентував Королівську хартію, згідно з якою створювався „режим конституційної монархії, що враховувала б найвищі інтереси країни і відповідала б характеристикам режиму справжньої демократії в дусі Ісламу, ...здійснення нашої волі до участі нашого народу в управлінні й контролі за справами в державі” [8].

Серед принципів Королівської хартії є такі:

· розглядати незалежність як засіб реалізації фундаментальних реформ і створити в країні демократичні конституційні структури та інститути;

· демократичний режим – найліпша форма правління в країні, яка захищає свій суверенітет;

· вступ держави до нової епохи – створення політичних і конституційних інститутів, які дозволяють народові безпосередньо управляти державними справами;

· суверенітет належить народові, а король є його гарантом;

· демократія здійснюється на принципах ісламу та національної свідомості;

· захист законом прав людини та громадянських свобод [9, р. 225 – 226].

План монарха відповідав прагненням народу, і практично всі накреслені завдання було втілено в закони та конституційні положення. Так, у листопаді 1958 року було опубліковано Кодекс політичних і громадянських свобод, який гарантував свободу об’єднань, зборів, висловлення думок. Свободу профспілок проголошено ще у липні 1957 року.

Перша Конституція (1962 р.) проголосила, що „Марокко є конституційною, демократичною і соціальною монархією” (ст. 1) та що „суверенітет належить нації, яка здійснює його шляхом референдуму та