М. Жарраф, проаналізувавши тронні промови короля Мохамеда VI, виокремив головні концепти модернізації політичної системи Марокко, які є продовженням попередньої доктрини короля Фе Хасана II („хасанізму”: політичний плюралізм, економічний лібералізм та децентралізація) і розробкою нових пріоритетів („нова концепція влади”: розподіл влади, незалежність кожної з її гілок; регіоналізація, деконцентрація, правова держава, стабільність, безпека тощо) [11, с. 30 – 33]. У новій „концепції влади” наголос робиться на забезпеченні особистої свободи, прав людини та піднесенні ролі законності. На це вказують і інші марокканські політологи.

У контексті цієї загальної концептуальної спрямованості мають виконуватися пріоритетні завдання, окреслені королем Мохамедом VI в інтерв’ю газеті „Фігаро” 4 вересня 2001 року: забезпечення соціальної рівноваги та інтеграції; реальної рівноправності чоловіків і жінок; боротьба з бідністю та неписьменністю тощо [12, р. 2].

Отже, враховуючи, що головні концептуальні засади демократизації були вироблені королями (Мохамедом V, Хасаном II та Мохамедом VI) з урахуванням досвіду практичної їх реалізації та міжнародної практики політичної демократизації, спробуємо подати їх у цілісному вигляді.

1. Демократичний режим – найкраща форма правління, обрана королем і народом Марокко, яка здійснюється на засадах ісламу і національної свідомості.

2. У межах конституційної монархії та за умов територіальної цілісності й політичної стабільності, відповідно до концептуальних засад демократизації (див. вище), держава має нарощувати динаміку розвитку вже функціонуючих і створюваних демократичних інститутів для досягнення вищого рівня розвитку правової держави і громадянського суспільства, притаманного парламентарній монархії, не відмовляючись при цьому від власної національно-культурної самобутності (перш за все – інституту монархії). (А. Будахрін засвідчує заяву короля Фе Хасана II – своєрідний заповіт для свого нащадка й народу, сутність якого зводиться до головної політичної мети реформ: посилити роль законодавчих органів для „просування до парламентської конституційної монархії” (підкресл. авт.) [13, р. 160]). Поки що, через традиційну вагу держави в політичних системах східних держав та об’єктивну необхідність централізованого управління й авторитарних засобів керівництва під час перехідного періоду, переважають повноваження виконавчої влади. Супутнім наслідком політичної трансформації має бути позбавлення неопатримоніальних пережитків на всіх рівнях державно-політичного регулювання та демократизація політичного режиму.

Межі статті не дозволяють широко розкрити всі напрямки соціально-політичного реформування, однак спробуємо назвати основні. Почнемо з економічного лібералізму (як принципу максимального обмеження втручання держави в економіку) саме через притаманну африканським країнам пріоритетність соціально-економічних (а не політичних) завдань.

Економічний лібералізм повинен не тільки забезпечувати нормальне функціонування ринкових механізмів як засобу розвитку економіки та підвищення рівня життя народу, але й сприяти перспективній політичній меті – вивільнити економічну ініціативу та підприємливість громадян, спроможних у майбутньому утворити той необхідний середній прошарок, що стане складником матеріального й політичного підмурівку правової держави і громадянського суспільства.

Міжнародні фінансові організації (МБ, МВФ, МБРР) сприяють структурним економічним перетворенням (демократизації в цілому) в країнах, що розвиваються, однак їхня підтримка не безкорислива, і одним із наслідків цієї допомоги стає значне скорочення витрат на соціальні потреби. Керівництво Марокко раціонально поєднує політику економічного лібералізму з принципами державного регулювання та планування (враховуючи досвід ускладнень внаслідок деяких економічних реформ, що призвели до кризових ситуацій у 1960-х і 1980-х роках та призупинення процесів демократизації). Отже, на нашу думку, необхідно поєднувати економічний лібералізм з відповідними соціальними програмами запобігання його негативних наслідків. До того ж, одним із результатів економічного лібералізму є зміцнення великої буржуазії, не завжди схильної „рухати демократію”.

1989 року було сформовано економічну й соціальну раду, створено законодавчі умови для поліпшення інвестування (2001 року інвестиції вперше в історії Марокко досягли 3 мільярдів доларів [12]). 1998 року прем’єр-міністр проголосив певні гарантії діловим колам за умови, що вони братимуть участь у вирішенні соціальних питань [13, р. 210; 14, р. 49 – 59].

Політичний плюралізм у поєднанні з економічним і політичним лібералізмом має забезпечити збалансоване поєднання різних економічних і політичних інтересів за допомогою політичних і неполітичних асоціацій (28 політичних партій різного спрямування, профспілки, фонди, асоціації, місцеві органи самоврядування), сформувати політичну еліту (спроможну пропагувати й поширювати серед населення демократичні ідеї та цінності), розвивати демократичну політичну культуру, зміцнювати принципи парламентаризму. Цей фундаментальний принцип (гарантований статтями 3, 8 – 15 конституції [10]) правової держави суттєво впливає на перебудову традиційного механізму відносин панування/підлеглості, обумовлює дотримання політичних прав і свобод, розмаїття суб’єктів економічного, політичного й культурного життя суспільства.

У розвитку політичного плюралізму, як підкреслив О. Бендуру, велику роль відіграла конституція 1992 року, в якій було зафіксовано певні вимоги опозиції щодо захисту прав людини і правової держави [15, р. 95]. Створення Конституційної ради 1994 року – подія великого політичного значення, оскільки її завданням є контроль над відповідністю законотворчої діяльності конституції та праву. Нові поправки до виборчого закону та режиму таємного голосування 2002 року забезпечують прозорість виборчих змагань, що принципово сприяє більшій відкритості суспільства, тобто його демократизації. Як запевняє А. Ламшиши, політичний плюралізм „здається,