Посилення уваги країн ЄС та США до внутрішньополітичної ситуації в Україні

Основною рисою нинішньої участі європейських країн та організацій у виборах Президента України 2004 року стало посилення їх впливу на внутрішньополітичні процеси в Україні. Вже після першого туру виборів (31 жовтня) представники ОБСЄ, Ради Європи, Європейського парламенту та Парламентської асамблеї НАТО, грунтуючись на конкретних фактах, поданих спостерігачами, заявили про відхід від міжнародних демократичних стандартів. Зокрема, керівник групи від Європарламенту М. Сивик, аналізуючи хід голосування в другому турі, зауважив, що Україна більше нагадує Північну Корею, аніж демократичну європейську країну. Провідні політики ЄС назвали вибори в Україні нелегітимними і закликали владу не затверджувати їх результати. Так, Г. Шредер погодився зі спостерігачами ОБСЄ щодо масової фальсифікації на виборах, Х. Солана підкреслив, що влада має „переглянути виборчу процедуру, аби воля народу України була дотримана”. Глава Єврокомісії Ж. Баррозу заявив, що результати виборів повинні бути переглянуті, інакше слід очікувати „негативних наслідків”, зокрема погіршення політичних і торговельних відносин з ЄС.

Особливо активними в період між другим туром (21 листопада) та переголосуванням (26 грудня) були такі країни та міжнародні організації, як Польща, Литва, Росія, ЄС. Міжнародна команда посередників для діалогу між владою та опозицією складалася з лідерів цих країн та представників організацій: А. Квасневський – президент Польщі, В. Адамкус – президент Литви, Б. Гризлов – спікер російської Державної Думи, Х. Солана – комісар ЄС з питань зовнішньої політики.

Роль же головної діючої особи у переговорному процесі відвели президентові Польщі. Польща є членом ЄС і має добрі стосунки з США. Крім того, Варшава традиційно має сильні позиції в Україні. Ключову посередницьку місію О. Квасневського підтвердив і Дж. Буш: „Президент Квасневський очолить делегацію в Україну, яка складатиметься з представників Євросоюзу, щоби закликати сторони відмовитися від насилля і вступити в діалог, спрямований на політичне врегулювання нинішньої кризи в рамках закону” [11]. До речі, за свідченням відкритих інформаційних джерел, перед відбуттям до Києва А. Квасневський провів чимало телефонних перемов з різними світовими політиками, під час яких обговорив план виходу з кризи в Україні. Президент Польщі спілкувався з президентами США Дж. Бушем, Франції – Ж. Шираком, Литви – В. Адамкусом, Чехії – В. Клаусом, канцлерами Німеччини Г. Шредером та Австрії – В. Шюсселем, прем’єром Нідерландів Яном Балкененде, Х. Соланою. Відтак план, запропонований президентом Польщі, цілком можна вважати міжнародним.

Поступово Захід утвердився в ролі головного посередника. Перед відбуттям Л. Кучми на зустріч з В. Путіним у Москву Європарламент приймає спеціальну резолюцію, в якій закликає Київ „анулювати результати другого туру президентських виборів і повторно провести його до кінця поточного року за участю міжнародних спостерігачів”. Крім того, в резолюції містилися заклики до ЄС щодо необхідності застосування санкцій проти України у випадку використання владою сили „проти мирного демократичного процесу”. Аналогічної позиції дотримувався ЄС. США також частково ввели деякі санкції, сформувавши списки „нев’їзних” українських політиків. Отже, в українському протистоянні Захід підтримав вимоги опозиції.

Активна участь європейців в українських політичних процесах свідчить, що все ж поступово відбуватиметься перехід від ігнорування з боку ЄС до конкретизації та реального поглиблення стосунків. На переконання західних експертів, протест, висловлений європейською спільнотою і США, та підтримка опозиції не є свідченням формування „нового західного рекрута” [12], а покликані захищати демократію та незалежність, до якої прагне більшість українців. Якщо цієї мети буде досягнуто, то жодної прірви між Сходом і Заходом не буде.

Незважаючи на те, що США саме в цей період переймалися власною виборчою кампанією, їх участь в українських президентських перегонах була відчутною. Та слід зазначити, що США утрималися від посередництва у спробах налагодити діалог між владою і опозицією. Ми не знаходимо інформації про особисті зустрічі й телефонні розмови представників вищого державного керівництва США й України в період піку політичної кризи. Також не відомо про робочі зустрічі Дж. Гербста – нинішнього посла США з представниками української влади, хоча напередодні виборів їх було чимало. Можливо, така позиція США пов’язана з небажанням давати нагоду будь-яким силам звинувачувати США у відвертому втручанні у внутрішні справи України, як це сталося з Росією. За даними зарубіжних ЗМІ, уряд Дж. Буша надав для підтримки В. Ющенка 65 мільйонів доларів. Більше того, за матеріалами тих же ЗМІ „революція” розпочалася вже 17 лютого 2002 року. В той день М. Олбрайт, тодішній держсекретар США, під час заходів Фонду Дж. Сороса в Києві, закликала представників 280 українських неурядових організацій виступити проти уряду й організувати ретельне спостереження за виборами до парламенту 31 березня 2002 року. А 30 січня 2004 року М. Олбрайт, вже в як президент Національного демократичного інституту США (National Democratic Institute of the USA) на зустрічі в Давосі заявила, що Україна є однією з „ключових країн для розвитку демократії” [13].

Напередодні другого туру виборів американські ЗМІ, посилаючись на анонімні джерела в держдепартаменті й Білому домі, повідомляли, що Дж. Буш готовий посваритися з Україною, якщо шляхом маніпуляцій та фальсифікацій переможе В. Янукович. Політологи не виключають, що це був запланований викид інформації, аби президентові США не довелося робити відповідні заяви відкритим текстом.

Свою стурбованість щодо результатів другого туру виборів США висловили вже через