Починаючи з 1994 року, репатріація уповільнилася у зв’язку із загостренням економічної ситуації та необхідністю вирішення соціальних проблем, що супроводжували процеси міграції.

О. Брайчевська називає коло проблем, що виникали перед репатріантами в Україні і ставали причинами звернень до органів виконавчої влади. Серед них — невизначеність правового і соціального статусу переселенців та біженців-українців до набуття ними громадянства України; процес набуття громадянства України; отримання житла (тимчасового чи постійного), прописка (тимчасова чи постійна), працевлаштування; матеріальна та фінансова скрута [3, с. 35]. Сюди також належать питання, пов’язані з відновленням різних документів; шахрайство з боку керівництва фондів, які опікувалися проблемами облаштування репатріантів (зокрема німців та кримських татар); переведення в Україну грошових заощаджень із країн попереднього проживання з врахуванням рівня інфляції; образи на національному та побутовому ґрунті; навчання дітей у вищих навчальних закладах.

Як слушно зазначає Н. Побєда, сьогоднішні мігранти відрізняються соціальною та комунікативною компетентністю. „У соціологічному вимірі вона означає інформованість про регіон вибуття, здатність до освоєння нового середовища, певного рівня професійної і мовної підготовки, узгоджених із знаннями про кон’юнктуру ринку праці і споживацьких орієнтацій населення. Для дослідника аналіз міграцій передбачає оцінку не лише традиційних параметрів — інтенсивності та спрямованості міграційних потоків, що постають із статистичних джерел, але, що більш важливо, — отримання знань щодо цінностей, норм, потреб, попереднього досвіду міграцій різних соціальних груп, які беруть участь у загальному міграційному потоці. При цьому здійснюється вихід на форми і засоби комунікації, на тип мобільності — вони допомагають зрозуміти ресурси та зміст переміщень” [4, с. 15].

Гострою залишається в Україні проблема нелегальної міграції, здебільш транзитної через її територію на Захід. У зв’язку із жорстким контролем, який діє в країнах Західної Європи, значна частина нелегальних мігрантів залишається на території України досить тривалий час, очікуючи нагоди перебратися на Захід, що серйозно порушує правопорядок, посилює криміногенну ситуацію. Нині країною з основними каналами нелегальної міграції в Україну є Росія. Основні напрямки міграційних потоків з Китаю, Індії і Центральної Азії пролягають саме через центральні області Росії. Географічна близькість цих областей до українсько-російського кордону призводить до того, що нелегальні мігранти концентруються в центральних регіонах України, прямуючи згодом до Львова, Мукачева й Ужгорода. Кількість нелегальних мігрантів постійно зростає. В останні роки збільшилася кількість нелегальних мігрантів з Афганістану та Пакистану, що значною мірою пов’язано з проведенням антитерористичної операції в Афганістані. Нині джерелом нелегальної міграції в Україну або транзиту її територією може стати й Ірак.

У зв’язку з тим, що Україна не має договору з Росією про реадмісію (повернення нелегальних мігрантів у ті країни, звідки вони прибули), наша країна використовується як місце тимчасового нелегального перебування для значної кількості мігрантів. В Україні не існує законних підстав для повернення мігрантів у країни, звідки вони прибули. Для України це ще й економічна проблема, адже необхідно витрачати кошти як на облаштування їх в приймальниках-розподільниках, так і в разі повернення їх на батьківщину.

Розглядаючи процеси нелегальної міграції, дослідники вважають за необхідне диференціювати санкції держави щодо нелегальних мігрантів. Якщо до відвертих порушників закону (кримінальних елементів) доцільно послідовно використовувати силові методи впливу, намагаючись позбавити від них українське суспільство, то люди, що опинилися в статусі нелегалів не за доброю волею, заслуговують на інше ставлення. Насамперед бажано створити умови для забезпечення їх статусу, допомогти легалізувати факт їх перебування на український землі. Це відповідатиме як інтересам прибулих, так і самого українського суспільства [5, с. 84].

Наявність нелегальних мігрантів може суттєво впливати на динаміку етноціональної структури країни. Адже представники цієї спільноти не реєструються офіційною статистикою, і це ускладнює процес дослідження зміни реальної, а тим більше прогнозованої етнонаціональної структури. Як зазначає російський вчений А. Топілін „прогноз етнонаціональної структури є необхідним як і прогноз чисельності населення в країні в цілому та в її регіонах. Без такого прогнозу неможливо в сучасних умовах зростання етнічної самосвідомості не лише сформувати політику у сфері народонаселення та міжнаціональних відносин, але й ефективніше розв’язувати соціально-економічні проблеми” [6, с. 42].

Вивчаючи особливості міграційних процесів, необхідно звернути увагу на таку міграційну спільноту, як біженці.

Певна частина суб’єктів імміграції набувають статусу біженців. Найбільший приплив їх був пов’язаний з розгортанням військових подій у Придністров’ї. Так, влітку 1992 року південноукраїнські регіони прийняли понад 60 тисяч осіб, з них понад 50 тисяч — Одеська область. У липні 1992 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову „Про затвердження Тимчасового положення про порядок визначення статусу біженців з Республіки Молдова і надання їм допомоги”. Це був перший документ, який вводив в українське законодавство норму статусу біженця.

Біженці прибували в Україну також у зв’язку з війною в Абхазії. На 1 жовтня 1998 року було зареєстровано 2926 вихідців з Абхазії.

Наприкінці 1994 року в Україну почали прибувати особи з Чеченської Республіки, які змушені були залишити місця постійного проживання внаслідок бойових дій. На середину 1995 року було зареєстровано понад тисячу осіб, які звернулися з проханням про надання їм статусу