Чечня сьогодні - хрестоматійний приклад "спецтерористичної квази-державності". Там спецтероризм має потужні розвідувальні, диверсійні, військові, штабні, аналітичні структури світового класу, яким сприяють висококваліфіковані спеціалісти з різних спецслужб планети.

Проте слід зазначити, що ніякий будьоновськ і кізляр не відбулися б без дудаївскої спецагентури в російських спецслужбах, держоборонах і ЗМІ. Роздивимося в цьому світлі "історію Ічкерії". [2]

Листопад 1991. Після рішення ВР Росії й указу Єльцина про незаконність режиму Дудаєва в Грозний спрямовують ОМОН. Вся зброя котра "випадково" надається в інший літак і приземляється на іншому аеродромі. У результаті беззбройних бійців блокують у Грозному і виганяють ні з чим.

На початку 1992 із Чечні виводяться російські війська - залишивши Дудаєву 400.000 одиниць стрілецької зброї, 200 літаків, бронетехніку й артсистеми, у т. ч. "Град".

Коли в серпні 1992 і березні 1993 режим Дудаєва відчуває економічні трудності - із Москви прибувають мільярди рублів наявними. При цьому Чечні продовжують пільги на нафтопоставки й експорт нафти.

Штурм Грозного в листопаді 1994 - навмисно провальний із трансляцією провалу на весь світ.

Провалено антитерористичну операцію в Будьоновску з показом її в ЗМІ як оглушливої поразки Росії і наступним відводом військ на фронті з кров'ю завойованих позицій.

Бездарна операція в Первомайську із відходом керівництва терористів через "потрійне оточення і 38 снайперів".

І усе це відповідно подається в "незалежних" ЗМІ.

Одного цього перерахування достатньо для діагнозу: СПЕЦТЕРОРИЗМ і ніщо інше. У світлі цього не дивовижно буде, якщо і Дудаєв коли-небудь "воскресне".

Чечня сьогодні - перша у світовій історії спроба легалізації спецтероризму в державній формі, що явно і неявно підтримує значну кількість держав і міжнародних організацій типу Заради Європи. Чи треба говорити, що чекає людство, якщо спроба вдасться і за "першопрохідниками" підуть спецтерористи в інших регіонах світу? [22]

3.3 МЕТОДИ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ;

Ще кілька десятиліть тому було зрозуміло- боротися з тероризмом лише на національному (в окремій державі) рівні важко. Особливо очевидним це стало в останню чверть століття. Справа не тільки у тому , що почастішали вибухи, які вже забрали життя тисяч і тисяч безневинних жертв. Із розвитком комунікацій і демократичних свобод , з лібералізацією прикордонних інституцій зло під назвою тероризм стало легше перетікати із держави у державу, мімікрувати під різноманітними благопристайними личинами… Пробив час спільних дій! Тим паче, що й ”табору соціалізму’’, а разом з ним ’’залізних завіс’’ вже немає. Колективна боротьба з однією з найбільших пошестей ХХ століття стала здійснюватися у двох площинах юридично-правовій і конкретно-правоохоронній. У всякому разі так виглядають справи у Європі.

Зачувши по телевізору, що такого і такого терориста розшукує Інтерпол, ми впевнені- зловмисник зрештою опиниться за гратами. Насправді ж йдеться лише про надання зацікавленій стороні потрібної інформації. Якщо злочинця вже й заарештовано десь, від цього до видачі його певній державі, а тим паче- суворого й справедливого суду, дуже далеко. Бо на заваді, здавалося б, логічних і швидких дій карних органів- безліч правових перепон, зумовлених законодавствами окремих, часом зовсім відмінних у конституційному відношенні країн.[1]

А поки політики, уряди з участю найкращих працівників працюють над зближенням різноманітних законодавств, торуючи спільний шлях у боротьбі з поставленим на конвеєр радикалізму й ненависті терором, міцніє багатостороння взаємодія правоохоронних органів. Власне, така співпраця постала на часі вже після Першої світової війни, коли у зв’язку зі зростанням злочинності виникла потреба мати міжнародне досьє на людей з сумнівною біографією. Ще в 1923 році у Відні було створено Міжнародну комісію кримінальної поліції. Встигла вона й дещо зробити. Та Друга світова війна припинила її існування. І тільки 1956 року міжнародна спільнота повертається до втілення у життя доброї старої ідеї. Виникає Інтерпол- Міжнародна організація кримінальної поліції, у статті 2 статуту якої записано, що вона бачить свою мету в ’’забезпеченні й розвитку взаємодопомоги між національними поліцейськими органами у рамках національних законів краін, які входять до неї і при повазі до Декларації прав людини”.

Цікаво, що навіть маючи у своєму складі структуру, яка відповідає за боротьбу з тероризмом, на універсальне, юридичне тлумачення цього поняття Інтерпол не спромігся. Інтерпол не має, власне, поліцейських повноважень. Боротьба зі злочинністю взагалі і терористами зокрема зводиться в основному до обміну інформацією про підозрюваних, чому й слугує величезна за обсягом база даних. Тобто те, про що мріяла Європа після Першої світової війни, ніби збулося. Однак роль Інтерполу як міжнародного інформатора в галузі злочинності ще часто залежить від дипломатичної сфери того чи іншого партнера, доброї волі до співробітництва окремих членів цієї організації. Одне слово, від нього самого залежить не все.

Крім Інтерполу, боротьбою з міжнародним тероризмом у Європі займаються й такі міждержавні спеціалізовані групи, як Бернський і Віденський клуби, Неформальна робоча група (об’єднує 15 держав ЄС і Норвегію). У Євросоюзі є ще дві структури- група Треві і група Шенген. Вони також причетні до різних аспектів антитерористичної діяльності. Відоміша з них Шенгейська група. Саме вона спричинила підписання Шенгейської конвенції, яка висунула завдання знести антитерористичні зусилля країн-учасниць до єдиного правового поля. Як у кожному мжнародному об’єднанні по боротьбі з тероризмом, тут є розгалужена інформатизована система, солідна база відповідних даних. Але, крім